Наступні кілька абзаців являли собою компіляцію відомостей з газетних статей. Ішлося про самогубство заміжньої коханки Стіва Датвейта, його раптову втечу й той факт, що Лосон кілька разів його допитував. Витискаючи максимум з невдячного матеріалу, Оукден натякнув, що Датвейт у кращому разі сумнівний тип, а в гіршому — небезпечна особа: зухвалий волоцюга, безпринципний спокусник, поруч з яким гинуть чи зникають жінки. Тож Страйк аж приснув, коли дійшов до такого:
Нині Стіві Джекс, як себе називає Датвейт, працює в таборі відпочинку Батлінау Клактоні-на-морі...
Глянувши, чи не з’явився ШМ, Страйк продовжив читати:
...де вдень проводить заходи для відпочивальників, а ввечері виступає в кабаре. «Longfellow Serenade» у його виконанні користується неабиякою популярністю серед жіночої аудиторії. Чорнявий Датвейт/Джекс зберіг приємну зовнішність і так само користується популярністю у жіноцтва.
— Я завжди любив співати,— каже він мені в барі після виступу.— Замолоду грав у гурті, але гурт розпався. Колись у дитинстві я бував у Батліна разом з прийомною родиною. Мені завжди здавалося, що розважати відпочивальників — це весело. Багато славетних артистів почало свій шлях з цього.
Та коли мова заходить про Марго Бамборо, відкривається геть інакша сторона цього зухвалого співака в кабаре.
— У пресі писали казна-що. Я ніколи не приносив їй цукерок абощо. То все вигадали, щоб виставити мене збоченцем. Я мав виразку шлунку та страждав на мігрень. У мене був важкий період.
Відмовившись пояснити, навіщо він змінив ім’я, Датвейт виходить з бару.
Колеги з табору були шоковані тим фактом, що «Стіві» допитувала поліція в зв’язку зі зникненням молодої лікарки.
— Він нам нічого про це не розповідав,— каже двадцятидвохрічна Джулі Вілкс.— Я приголомшена. Я думала, про таке треба казати. І що Джекс — то не його справжнє прізвище, він нам теж не сказав.
Далі Оукден розважав читача стислою історією мережі таборів Батліна, а тоді присвятив абзац можливостям, які чоловік-хижак може знайти собі на літньому курорті.
Страйк закурив ще одну цигарку й догортав до наступної відмітки Робін. Тут був короткий пасаж, присвячений Джузлу Бейлісу, чоловіку колишньої прибиральниці, а потім соціальної працівниці Вілми. З нового тут був лише той факт, що ґвалтівника Бейліса звільнили з в’язниці в січні 1975 року, за три місяці після зникнення Марго. Проте Оукден усе одно запевняв, що Бейліс, без сумніву, «пронюхав», що Марго переконує дружину його покинути, «напевно, зненавидів лікарку, яка намагалася розвалити чужу родину» і «мав широкі зв’язки в середовищі місцевого криміналітету». Оукден повідомляв читачеві, що поліція «безсумнівно, ретельно вивчила переміщення друзів і родичів Бейліса одинадцятого жовтня». «Тож доходимо висновку,— провадив він, обманюючи цікавість читача,— що нічого підозрілого виявлено не було».
Третя відмітка Робін була на сторінках, присвячених аборту в клініці на Брайд-стріт. Цю частину історії Оукден розпочинав з великою помпою, запевняючи читачів, що розкриє факти, які ніколи не ставали надбанням широкого загалу.
Страйка ці факти зацікавили лише тим, що підтвердили: чотирнадцятого вересня 1974 року якась жінка таки зробила аборт на Брайд-стріт і записалася як Марго Бамборо. Оукден наводив докази: фотографії медичних документів, які надала неназвана колишня працівниця клініки (яка зачинилася в 1978 році). Страйк дійшов висновку, що працівниця вже не боялася за своє місце, коли у вісімдесяті Оукден запропонував їй гроші за інформацію. Також неназвана працівниця клініки заявила, що жінка, яка приходила на процедуру, не була схожа на Марго з фотографій, що потім з’явилися в пресі.
Оукден поставив серію риторичних запитань — вочевидь, йому й необачним видавцям книжки здавалося, що так вони зможуть обійти закон про наклеп. Чи могло бути, що жінка, яка робила аборт, використала ім’я Марго з її згоди й за її підтримки? Мабуть, найбільше хотіла би приховати аборт жінка, приналежна до римо-католицької віри? А хіба після абортів не буває ускладнень? Чи не могла Марго піти на Брайд-стріт одинадцятого жовтня, маючи на меті відвідати особу, якій довелося повернутися до клініки? А може, спитати поради від імені цієї особи? Чи могло статися так, що Марго викрали не в Клеркенвеллі, а з вулиці неподалік підвалу Денніса Кріда?
Подумки Страйк відповів: «Ні, не могло, і добре, що твою книжку завернули, приятелю». Вся низка подій, вірогідність яких припускав Оукден, мала помістити Марго в безпосередню близькість до підвалу Кріда у вечір зникнення. «Ускладнення» мали пояснити, нащо Марго пішла б до клініки за місяць після аборту,— але Марго ніяк не могла їх мати, адже була в чудовій формі й до зникнення щодня приходила на роботу в клініці. Але якщо таємничі «ускладнення» приписати найкращій подрузі Марго, це давало і привід їй повернутися до клініки (де лежить Уна), і підставу Уні брехати про місце зустрічі в той вечір. Загалом, як на Страйка, Оукденові дуже пощастило, що його не притягнули до суду. Мабуть, Уну й Роя стримало тільки побоювання зайвої уваги до такого процесу.
Страйк розгорнув книжку на четвертій помітці Робін, глянув на досі зачинені двері будинку та прочитав наступний відзначений абзац.
— Я бачила її так чітко, як зараз бачу вас. Вона стояла за вікном і гамселила по ньому кулаками, ніби хотіла привернути увагу. Я особливо добре це пригадую, бо саме читала «По той бік опівночі» і багато думала про жінок і все, через що вони проходять, аж тут звела очі — і там була вона. Щойно я заплющую очі, бачу її знову, ніби фото у власній голові,— і цей образ відтоді не відпускає мене. Мені всі кажуть: «ти все вигадала» або «облиш, забудь». Але я не стану змінювати версію лише тому, що інші мені не вірять. Ким я буду після того?
Невелика друкарня, яка тоді містилася на верхньому поверсі будівлі, належала подружжю — Арнольду і Рейчел Соєрам. Поліція прийняла їхні запевнення в тому, що нога Марго Бамборо ніколи не ступала на територію їхньої фірми, а жінка, яку бачила у вікні Аманда,— то сама місіс Соєр, яка стверджує, що вікно не відчинялося без добрячого удару кулаком.
Однак поліція не звернула уваги на давніший зв'язок між сімейною друкарнею «А&Р» і Марго Бамборо. Перше велике замовлення подружжя отримало від нині зачиненого нічного клубу «Биндюг», для якого Пол Сатчвелл, коханець Марго, виконав скандальний розпис стін. Пізніше роботи Сатчвелла прикрашали собою буклети друкарні «А&Р», тож, вочевидь, подружжя і Сатчвелл підтримували зв’язок.
Чи не може це означати...
— Ох і срань,— буркнув Страйк, перегорнув сторінку, і в око йому впав короткий абзац, який Робін жирно підкреслила чорним.
Однак екс-сусіда митця Вейн Трулав гадає, що Пол Сатчвелл після цього виїхав за кордон.
— Він розповідав мені про плани подорожувати. Не думаю, що малювання приносило йому багато грошей, а коли ще й поліція прийшла, він, мабуть, вирішив ушитися подалі. Розумний хід, нічого не скажеш.
П’яту й останню відмітку Робін зробила ближче до кінця книжки. Знову звівши очі — машина ШМ стояла на своєму місці, двері будинку лишалися зачиненими,— Страйк прочитав:
За місяць по зникненню Марго її чоловік Рой відвідав клініку Святого Івана. На барбекю, куди працівники клініки разом вибралися влітку того-таки року, Рой не зміг стримати поганого характеру, але тепер поводився на диво тихо.
Дороті пригадує:
— Він хотів поговорити з нами всіма, подякувати за допомогу поліції. Здавався хворим — що й не дивно. Її особисті речі ми сховали в коробку, бо в її кабінеті працював лікар, який тимчасово її заміщував. Поліція там уже все обшукала. Ми зібрали разом її особисті речі — крем для рук, диплом у рамці й фотографію, де він, Рой, тримав на руках їхню доньку. Рой перебрав речі й розчулився, а потім помітив одну річ, що стояла в Марго на столі. То була така дерев’яна статуетка, щось таке в дусі вікінгів. Рой почав питати: «Звідки це? Де вона це взяла?» Ніхто не знав, а його це, здається, засмутило. Мабуть, вирішив, що то від іншого чоловіка. Звісно, поліція тоді вже покопалася в її особистому житті. Це страшно — не мати впевненості у власній дружині.