— Може, домінатрикс? — припустила Робін.
Почавши працювати в агенції, вона встигла дізнатися про дивні смаки сильних світу цього майже все.
— Я про це думав, але вони прощалися якось дуже... затишно. Але сестри в нього немає, а на вигляд вона молодша за нього. Кузина стала б плескати чоловіка по лисині?
— Ну, до звичайних консультантів і психотерапевтів у неділю ввечері не їздять, але жест майже материнський... може, вона його коуч? Чи якась ворожка?
— А це ідея,— кивнув Страйк, чухаючи підборіддя.— Акціонерам навряд чи сподобається, що голова правління приймає рішення на основі підказок ворожки зі Сток-Ньюїнгтону. Я збирався після Різдва відіслати до тієї жінки Морриса, але він тимчасово вибув з наших лав. Гатчинс працює по дівчині Вторака, а я післязавтра маю їхати до Корнволлу. А ти до Месема коли — у вівторок?
— Ні,— занервувала Робін.— Завтра... в суботу. Пам’ятаєш, ми ще у вересні обговорювали? Я помінялася з Моррисом, щоб...
— А, так, пам’ятаю,— збрехав Страйк. У голові запульсував біль, а від чаю горлу щось не ставало краще.— Без проблем.
Але це означало, що якщо Страйк планує щось подарувати Робін на Різдво, то доведеться це купити та вручити до вечора.
— Я спробую купити квитки на пізніше,— сказала Робін.— Але сам розумієш, Різдво...
— Ні, ти маєш право на відпустку,— відповів Страйк.— Ти не мусиш працювати за безголових дурнів, які примудрилися підхопити грип.
Робін, яка підозрювала, що грип в агенції підхопили не тільки Барклей і Моррис, сказала:
— Ще чаю хочеш?
— Що? Ні,— озвався Страйк, раптом образившись, що вона (як йому здалося) змушує його йти по подарунок.— А з Листоношею взагалі швах, у нас буквально нічого...
— Можливо,— але я не впевнена,— у мене дещо є на Листоношу.
— Що? — здивувався Страйк.
— Наш ведучий учора отримав ще одну поштівку — надіслали на студію. Це вже четверта, придбана в музейній крамниці при Національній портретній галереї, і написано там дуже дивне.
Робін дістала з сумки листівку й передала Страйкові. Це була репродукція автопортрета Джошуа Рейнольдса, який однією рукою прикривав очі, ніби вдивляючись у щось нерозбірливе. На звороті були слова:
Сподіваюся, що це не так, але я підозрюю, що ти показав мою роботу іншим. Невже це правда? Дуже сподіваюся, що ні. Ти здаєшся таким простим і теплим, без жодної манірності. Здавалося б, тобі мало стати гідності самому прийти до мене і сказати, якщо щось не так. Якщо не розумієш, про що я, не зважай.
Страйк подивився на Робін.
— І це означає...
Робін розповіла, що купила в галереї ті три листівки, які Листоноша раніше надсилав ведучому, а тоді довго блукала з ними залами галереї так, щоб їх бачили всі екскурсоводи, аж поки на них не зреагувала схожа на сову жінка в окулярах з товстими скельцями, яка зникла за дверима з написом «Персонал».
— Я тобі про це не розповідала,— сказала Робін,— бо подумала, що мені привиділося. Плюс у неї вигляд був точно як у Листоноші, якою я уявляю цю людину, тож я злякалася, що перетворююся на Талбота, отак довіряючи своїм здогадам.
— Але ж ти наче при своєму глузді? Класна ідея — отак походити по галереї. А оце,— Страйк потрусив листівкою з Рейнольдсом,— показує, що ти влучила просто в яблучко.
— Я не змогла її сфотографувати,— сказала Робін, стараючись не показувати, наскільки приємні їй схвальні слова від Страйка,— але вона була у восьмій залі, і я можу її описати. Великі окуляри, нижча за мене, густе темне волосся... каре. На вигляд років сорок.
Страйк занотував опис.
— Може, сам туди зайду, поки не поїхав до Корнволлу,— сказав він.— Добре, а тепер до Бамборо.
Та ніхто не встиг і слова сказати, як у приймальні задзвонив телефон. Зрадівши, що є на що поскаржитися, Страйк глянув на годинник, підвівся і заявив:
— А вже дев’ята, Пат мала би вже...
І негайно вони почули, як відчиняються скляні двері, як Пат неквапом підходить до столу й відповідає звичним рипучим «баритоном»:
— Детективна агенція Корморана Страйка.
Робін постаралася приховати посмішку. Страйк опустився назад у крісло. В двері постукали, і Пат устромила голову в кабінет.
— Доброго ранку. Телефонує такий собі Грегорі Талбот.
— З’єднайте,— кивнув Страйк, побачив войовничий вираз її очей і додав,— будь ласка. І зачиніть двері.
Пат усе зробила. За мить задзвонив телефон на партнерському столі, і Страйк увімкнув гучний зв’язок.
— Алло, Грегорі. Страйк слухає.
— Алло,— озвався Грегорі. Тон був схвильований.
— Чим я можу вам допомогти?
— Ем... ви пам’ятаєте, що ми робили ремонт на горищі?
— Так,— відповів Страйк.
— Учора я розібрав одну стару коробку,— напруженим тоном сказав Грегорі,— і знайшов під одностроєм і нагородами тата дещо сховане...
— Та не схована вона,— заперечив сердитий жіночий голос десь на фоні.
— Я не знав, що вона там,— мовив Грегорі.— А тепер мама...
— Дай я сама поговорю з ним,— заявила жінка.
— З вами хоче поговорити моя мама,— сказав Грегорі, теж розсердившись.
Голос Грегорі змінився невдоволеним голосом літньої жінки.
— Це містер Страйк?
— Саме так.
— Грегорі вам розповів, як поліція обійшлася з Біллом?
— Так,— відповів Страйк.
— Він міг спокійно працювати далі, коли йому полікували щитоподібну залозу, але йому не дозволили. Він усе їм віддав, служба була його життям. Грег каже, що віддав вам його нотатки?
— Це правда,— відповів Страйк.
— А я після смерті Білла знайшла в повітці оцю бляшанку, і на ній була позначка Кріда — ви же знаєте, що Білл позначав Кріда в нотатках спеціальним символом?
— Так,— відповів Страйк.
— Я не могла все забрати з собою в будинок для літніх, там місця під речі взагалі не виділяють, тож склала все в коробки й лишила на горищі в Грега й Еліс. І зовсім про них забула, а тут Грег учора почав копирсатися в речах свого батька. Поліція взагалі не цікавилася теоріями Білля, але Грег каже, що вам цікаво. От і я думаю, що ви маєте її побачити.
На лінії знову з’явився Грегорі. Детективи почули якийсь рух — вочевидь, він відходив подалі від матері. Зачинилися двері.
— У бляшанці — котушка старої плівки, шістнадцятиміліметрівки,— пояснив він Страйкові, піднісши слухавку близько до губ.— Мама не знає, що то. Я не маю камери, щоб подивитися, але проглянув на світло, і... здається, це якесь брудне кіно. На смітник нести не хочу, бо сміттярі...
Талботи виховували прийомних дітей, тож Страйк розумів його побоювання.
— А якщо ми віддамо плівку вам... хочу попросити...
— Не казати, де ми її взяли? — спитав Страйк, дивлячись на Робін.— Навіть не знаю, перед ким ми мали б звітувати.
Робін звернула увагу на те, що він нічого не пообіцяв, але Грегорі лишився задоволений.
— Я вам її тоді завезу,— сказав він.— Якраз їду сьогодні на захід. Везу дівчат на зустріч з Різдвяним дідом.
Коли Грегорі поклав слухавку, Страйк сказав:
— Ти звернула увагу, що навіть за сорок років Талботи переконані...
У приймальні знову задзвонив телефон.
— ...що Марго вбив Крід? Думаю, я знаю, що там за символ на бляшанці, бо...
У двері Кабінету постукала Пат.
— Та бляха-муха,— лайнувся Страйк, у якого горло вже дерло.— Що?!
— Як чарівно,— холодно сказала Пат.— На лінії такий собі містер Шпеник. Його перекинуло з вашого мобільного. Він стверджує, що ви хотіли...
— Так, хотів,— озвався Страйк.— Переадресуйте мені на мобільний... будь ласка.
Додавши останнє слово, він розвернувся до Робін:
— Вибач, можеш вийти?
Робін вийшла, зачинила по собі двері, і Страйк дістав мобільний.
— Здоров, Шпенику, дякую, що подзвонив.
Страйк і Шпеник (справжнє ім’я цього персонажа він, мабуть, і не згадав би) були знайомі з підліткового віку. Їхні життя рухалися в діаметрально протилежних напрямах уже тоді: Страйк обрав університет, армію і детективну роботу, а Шпеник чимдалі глибше поринав у світ криміналу. Однак і тепер їх поєднувало дивне почуття спорідненості, і час до часу вони виявлялися корисними один для одного. Страйк платив Шпенику (готівкою) за послуги чи відомості, які ніде більше не міг отримати.