— Я думаю, вона сподівається на кілька тисяч.
— А я сподіваюся злітати на Різдво на Багами,— відповів Страйк; у вікно стукав дощ.— У тебе все?
— Так,— відповіла Робін і згорнула записник.
— А я марно шукав отого пацієнта, який сидів на бенику та стверджував, що вбив Марго. Аплторпа. Спробував усі варіанти схожих прізвищ, які зміг придумати, але ніц не знайшов. Можливо, таки доведеться з нею знову розмовляти. Хоч я б краще до Дженіс.
— Ти не сказав, що думаєш про книжку Оукдена.
— Безпринципний кон’юнктурник,— відповів Страйк,— який примудрився надряпати десять розділів фактично про ніщо. Але бажано його розшукати, якщо вдасться.
— Я шукаю,— зітхнула Робін,— але й він ніби зник з лиця планети. Здається, головним джерелом у нього була мати? Не думаю, що він зміг переконати людей, які справді знали Марго, з ним розмовляти.
— Не зміг,— погодився Страйк.— Ти там підкреслила майже все цікаве.
— Майже? — різко спитала Робін.
— Усе,— виправився Страйк.
— Ти помітив ще щось?
— Ні,— відповів Страйк, але зрозумів, що Робін не вірить, і додав: — Я просто думав, чи не міг хтось її замовити.
— Її чоловік? — здригнулася Робін.
— Можливо,— відповів Страйк.
— Чи ти думаєш на чоловіка прибиральниці? На Джулза Бейліса і його гаданих друзів зі злочинного світу?
— Та ні.
— Тоді чому...
— Я повсякчас повертаюся до того факту, що якщо її убили, то зробили це дуже ефективно. А отже, це міг бути...
— ...професійний кілер,— кивнула Робін.— Знаєш, я тут читала біографію лорда Лукана. Думають, що він міг найняти професіонала для вбивства дружини...
— ...а той помилився і вбив няню,— підхопив Страйк, який чув про цю теорію.— Так. Що ж, якщо таке сталося з Марго, то тут убивця значно компетентніший за того, якого найняв Лукан. Жодного сліду не лишив, ані краплини крові.
Запала коротка тиша. Страйк знову задивився на різдвяні вогні під дощем і вітром, а думки Робін полинули до Роя Фіппса, чоловіка, якого Уна назвала анемічним і який так зручно був прикутий до ліжка в день зникнення Марго.
— Так, маю іти,— заявив Страйк і підвівся.
— Я теж,— сказала Робін, складаючи речі.
— Ще будеш повертатися до офісу? — спитав Страйк.
Слід буде віддати їй ще не куплений подарунок, поки вона не поїхала до Йоркшира.
— Я не планувала,— відповіла Робін.— А треба?
— Краще повернися,— сказав Страйк, намагаючись вигадати привід. Він відчинив двері в приймальню.— Пат?
— Га? — озвалася Пат, не обертаючись. Вона знову друкувала — швидко й акуратно. Електронна цигарка між зубами підстрибувала.
— Нам з Робін треба вийти, але приїде чоловік на ім’я Грегорі Талбот з плівкою-шістнадцятиміліметрівкою. Зможете добути проектор, на якому можна її подивитися? В ідеалі — до п’ятої години?
Пат повільно розвернулася на стільці та глянула на Страйка. Гі мавпяче обличчя мало твердий вираз, очі — примружені.
— Ви хочете, щоб я до п’ятої години роздобула вінтажний кінопроектор?
— Я саме це і сказав,— кивнув Страйк і розвернувся до Робін.— Тоді ми зможемо дізнатися, що там таке Талбот ховав на горищі, поки ти не поїхала до Месема.
— Гаразд,— мовила Робін,— повернуся о четвертій.
27
Він звався Талус: мов бовван стояв,
Залізний, незборимий і незламний,
Він у руці залізний ціп тримав
І побивав ним лжу, а правду — одкривав.
За дві з половиною години Страйк стояв під маркізою «Гемлісу» на Реджент-стріт з торбами біля ніг і переконував себе в тому, що почувається нормально, хоча насправді було очевидно, що його трусить. По брудних тротуарах періщив холодний дощ, ноги сотень перехожих місили калюжі. Дощову воду хвилями здіймали машини, що проїздили повз; дощова вода текла Страйкові за комір, хоча теоретично він стояв під дашком.
Поглядаючи на телефон — невже Шпеник забув про домовленість випити? — Страйк вирішив закурити, але хворе горло смаку диму не оцінило. В роті стало так гидко, що по одній затяжці він викинув цигарку. Шпеник так і не написав, тож Страйк підняв торби й рушив далі. З кожним ковтком слини в горлі пекло.
Він оптимістично сподівався, що за дві години вже все купить, але настало пообіддя, а процес так і тривав. Як люди взагалі вирішують, що купити, коли з динаміків горлають різдвяні пісеньки, а від вибору товарів розбігаються очі — хоча товари ті всі здаються мотлохом? Шлях Страйка раз у раз перетинали цілі процесії жінок, які добирали речі ніби знічев’я. Вони що — генетично запрограмовані вишукувати ідеальний подарунок? Може, є варіант комусь заплатити, і хай усе обере за нього?
Очі самі заплющувалися, в горлі дерло, з носа почало текти. Страйк не знав, що шукає і куди йде, і просто сліпо тупав уперед. У нормі він мав чудове відчуття напрямку, але зараз повсякчас звертав не туди, губився. Кілька разів Страйк налітав на охайно викладені гірки різдвяних товарів чи наступав на дрібніших людей, а ті супилися, щось бурмотіли собі під ніс і поспішали вшитися геть.
Чималі торби містили три однакові іграшкові бластери, великі, пластикові, з поролоновими кулями,— для небожів; Страйк їх купив і з тих міркувань, що сам би про таке мріяв у одинадцять років, і через запевнення продавця, що цього року всі діти мріють саме про такі. Дядькові Теду купив светр (бо більше нічого не спало на думку), а шваґрові (з тими самими думками) коробку м’ячів для гольфу й велику пляшку джину. Лишалося найважче — подарунки для жінок: для Люсі, Джоан і Робін.
Задзвонив мобільний.
— Чорт.
Страйк відповз подалі від натовпу, став під манекеном у светрі з оленями, скинув з руки кілька торб і дістав мобільний.
— Страйк слухає.
— Куше, я тут під «Головою Шекспіра» на Ґрейт-Мальборо-стріт. За двадцять, га?
— Гаразд,— відповів Страйк (голос уже хрипів).— Я буквально за рогом.
Його знову кинуло в піт; голова та груди були геть мокрі. Спало на думку: мабуть, усе ж є ризик, що він таки підхопив грип від Барклея, і якщо так, то не можна привезти його до тітки — адже вона на потужних імуносупресорах. Страйк підхопив свої торби й вийшов на мокру вулицю.
Рушив у бік Ґрейт-Мальборо-стріт; праворуч виріс чорно-білий фасад універмагу «Ліберті». Перед центральним входом всюди розклали відра і ящики з букетами — спокусливо простими, вже навіть в обгортках; можна взяти квіти дорогою до «Голови Шекспіра», а тоді занести до офісу. Але, звісно, цього разу дарувати букет не можна. Рясно пітніючи, Страйк зайшов до крамниці, опустив торби на підлогу біля стійки з шовковими шарфами й набрав Ільзу.
— Так, Оґі? — почувся її голос.
— Що купити Робін на Різдво? — спитав Страйк. Говорити було вже важко, горло дерло страшенно.
— Що з тобою?
— Я фантастично почуваюся. Порадь мені щось. Я в «Ліберті».
— Гм,— відповіла Ільза.— Зараз.... О, я знаю, що ти можеш їй купити. Їй потрібні нові парфуми. Вона була купила, але...
— Всієї передісторії мені не треба,— грубо перервав їй Страйк.— Класна ідея. Парфуми. Які вона любить?
— Я ж тобі кажу, Оґі,— сказала Ільза.— Вона хоче якісь інакші. Купи їй щось нове.
— Та я запахів не відчуваю,— не витримав Страйк.— Застудився.
Але проблема була не тільки в цьому: він боявся, що коли особисто обере їй парфуми, то подарунок вийде надто персональний, як ота зелена сукня, придбана кілька років тому. Страйкові було треба щось штибу квітів — але не квіти. Щось таке, що повідомляло б «ти мені подобаєшся», але без «я б хотів, щоб ти пахнула оцим».
— Просто підійди до консультантів і скажи: «Мені потрібен аромат для жінки, в якої раніше був ,,Phylosykos“, але тепер вона хоче...»
— Що-що було? — перепитав Страйк.— Як ти сказала?
— «Філосикос». Раніше були ці парфуми.
— Повтори повільніше,— попросив Страйк. Голова розколювалася.
Ільза повторила.
— Тобто сказати про це консультантці, і хай дасть щось схоже?