— Саме так,— терпляче пояснила Ільза.
— Клас,— мовив Страйк.— Дуже дякую. На зв’язку.
«Консультантка сказала, що тобі це сподобається».
Так, саме ці слова він і промовить. «Консультантка сказала, що тобі це сподобається» — і все, подарунок деперсоналізовано, він стає майже таким самим буденним, як квіти, але водночас показує, що Страйк подумав, доклав зусиль. Піднявши торби, він покульгав у бік відділу, де наче виднілися якісь пляшечки.
Відділ парфумерії виявився маленьким — завбільшки десь як Страйків офіс. Він боком зайшов у натовп, пройшов під склепінням, розписаним зірками, й опинився в оточенні крихких флаконів; одні були вбрані в рюші, інші — розписані мереживними візерунками; деякі нагадували коштовні камінці, деякі скидалися на пляшечки з любовним зіллям. Перепрошуючи, Страйк за допомогою бластерів, м’ячів для гольфу та пляшки джину повідсував з дороги людей, аж нарешті дістався стрункого чоловіка в чорному, який поцікавився:
— Чим можу допомогти?
У цю саму мить Страйкові в око впала шерега однакових пляшечок з чорними етикетками і кришками. Вони мали практичний і поміркований вигляд; ані тіні романтики.
— Дайте котрийсь з отих,— прохрипів він, вказуючи на пляшечки.
— Так-так,— озвався чоловік.— А...
— Вона раніше носила «Філосикос». Треба щось схоже.
— Добре,— кивнув консультант і повів Страйка до полиць.— Добре, як вам...
— Ні,— відрубав Страйк, не давши консультанту навіть тестер до рук узяти. На пляшечці було написано «Carnal Flower» — «Квітка плоті».— Вона казала, що ці їй не сподобалися,— додав він, щоб не здатися зовсім диваком.— Є щось схоже на «Філосикос»...
— Може, «Dans Tes Bras»? — запропонував консультант і з іншої пляшечки побризкав на смужку картону.
— А це в перекладі буде...
— «У твоїх обіймах»,— кивнув консультант.
— Не годиться,— відповів Страйк, навіть не взявши смужки.— Може, є ще щось схоже на «Філо»...
— «Musc Ravageur»?
— «Спокусливий мускус»? Знаєте, я щось передумав,— заявив Страйк, відчуваючи, як під сорочкою струменить піт.— Який вихід найближчий до «Голови Шекспіра»?
Консультант без усмішки вказав Страйкові ліворуч. Знову перепрошуючи, Страйк просочився повз жінок, які роздивлялися флакони та бризкали на тестери, завернув за ріг і з полегшенням побачив, що паб, де на нього чекав Шпеник, міститься просто за скляними дверима відділу солодощів.
«Цукерки! — подумав Страйк, спиняючись і заважаючи пройти групі затурканих жінок.— Усі люблять шоколад!» Його кидало в піт напливами, було водночас і холодно, і жарко. Він підійшов до столу з коробками шоколадних цукерок — треба обрати найдорожчі, щоб показати симпатію і дружнє ставлення. Думаючи про те, який смак обрати, Страйк згадав якусь розмову про солону карамель, узяв найбільшу коробку, яка була, і рушив до каси.
За п’ять хвилин Страйк ще з однією торбиною в руках вийшов на Карнабі-стріт, над якою між будинками розтягнули різдвяні оздоби на музичну тему. Через лихоманку невидимі голови, позначені велетенськими навушниками й сонячними окулярами, здалися Страйкові не так святковими, як моторошними. З незручними торбами заходити до «Голови» довелося задки. Тут миготіли гірлянди, розсипався сміх.
— Куше,— гукнули до нього одразу за дверима.
Шпеник уже зайняв стіл. Голомозий, худий, блідий, весь у татуюваннях, Шпеник мав вічну елвісівську усмішку, бо шрам, що збігав через вилицю, навічно задер йому верхню губу. Він тримав пиво в одній руці й недбало хрумтів пальцями другої, вільної: цю звичку мав з підліткових років. У будь-якому місці Шпеник випромінював ауру небезпеки, навіюючи певність, що цей тип здатен за найменшої провокації вдатися до насильства. У пабі було дуже людно, але ніхто не намагався присісти за його столик. Дивна річ (хоч, може, нічого дивного в цьому не було), та біля ніг Шпеника теж стояли торби.
— Шо це ти? — спитав Шпеник, коли Страйк сів навпроти й опустив під стіл власні пакунки.— Морда страшна.
— Та нічого,— відповів Страйк, у якого текло з носа й калатало серце.— Застудився чи що.
— Так, шоб не дихав на мене,— застеріг Шпеник.— Тіки цього нам в хаті не вистачало. Захара тільки оговталася від грипу. Пиво будеш?
— Е... ні,— відповів Страйк. Думка про пиво раптом викликала відразу.— Можеш мені принести води?
— Йоханий бабай,— буркнув Шпеник, підводячись.
Коли він повернувся і поставив перед Страйком склянку води, той без зайвих преамбул почав:
— Хочу в тебе спитати про один випадок. То був дев’яносто другий чи дев’яносто третій рік. Тобі треба було в місто, машину ти мав, але не міг сісти за кермо. Щось із рукою, вона в тебе була в гіпсі.
Шпеник нетерпляче знизав плечами, мовляв, хто такі дрібниці пам’ятає? Все життя Шпеника складалося з нескінченної низки травм, що їх він отримував чи завдавав, і випадків, коли треба було їхати в справах, пов’язаних з готівкою, наркотиками, погрозами чи бійками. За ті періоди, коли Шпеник сидів по в’язницях, його професійне середовище змінювалося хіба трохи. Половина хлопців, з якими він працював підлітком, загинула від ножа чи передозування. Один кузен помер у поліційній машині, іншого застрелили в потилицю — вбивцю так і не спіймали.
— Ти мав щось відвезти,— провадив Страйк, намагаючись дати підказки Шпениковій пам’яті.— Якісь сумки чи то з наркотою, чи то з грошима, не знаю. Тобі треба було негайно знайти водія, я погодився. Ми поїхали до стрипклубу в Сохо. Називався «Шельми».
— А, «Шельми»,— кивнув Шпеник.— Так його вже немає. Років десять чи п’ятнадцять як зачинився.
— Коли ми приїхали, там був гурт чоловіків перед входом. Один з них — великий чорний лисий тип...
— От пам’ять,— розвеселився Шпеник.— Можна в цирку виступати. «Куш, хлопчик з феноменальною пам’яттю»!
— ...і ще такий самий здоровань — ніби латинос — із чорною фарбованою чуприною і довгими баками. Ми зупинилися, ти опустив вікно, а він підійшов поговорити з тобою і зіперся на дверцята рукою. Мав очі як у басета, а на руці — великий золотий перстень з лев’ячою...
— Гнійний Риччі,— кивнув Шпеник.
— Ти його пам’ятаєш?
— Куше, сам як думаєш, якшо я ім’я сказав?
— Так. Вибач. Ти знаєш, як його звати насправді?
— Ніко, Нікколо Риччі, але всі кажуть «Гнійний». Бандит старої школи. Сутенер. Мав кілька стрипклубів і кілька ломбардів. Старий Лондон як він є. Починав у банді Сабіні ше пацаном.
— Ще раз, як ти сказав? «Риччі»? З подвоєнням?
— А нашо тобі?
Страйк витягнув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?», розгорнув на фотографіях з різдвяної вечірки в клініці та простягнув Шпенику. Той узяв з підозріливим виглядом. Якусь мить придивлявся до чоловіка з золотим перснем, тоді повернув книжку Страйкові.
— Ну? — спитав Страйк.
— Наче він. Де то?
— У Клеркенвеллі. Різдвяна вечірка в лікарів.
Шпеник трохи здивувався.
— Сабіні якраз у Клеркенвеллі був годувався, га? Ну й бандити теж до лікарів ходять, не?
— Це вечірка,— пояснив Страйк.— Вони не на роботі. Нащо Гнійному Риччі приходити до лікарів на вечірку?
— А я знаю,— знизав плечима Шпеник.— Убити когось?
— Цікаве припущення,— сказав Страйк,— бо я розслідую зникнення жінки, яка там була того вечора.
Шпеник кинув на нього косий погляд.
— Гнійний Риччі вже той-во,— тихо сказав він.— Зовсім старий.
— Але ще живий ?
— Живий. Здали в будинок для літніх.
— Звідки ти знаєш?
— Мав справи з Лукою, його старшим.
— Сини пішли тим самим шляхом?
— Ну, банд Маленької Італії вже нема. Але то бандити, так,— кивнув Шпеник. Тоді нахилився через стіл і тихо додав: — Слухай сюди, Куше. Тобі проблеми з пацанами Гнійного Риччі не треба.
Вперше в житті Шпеник так застерігав Страйка.
— Якшо ти хоч на крок підійдеш до їхнього старого чи спробуєш на нього шось повісити, сини з тебе шкуру здеруть. Січеш? Їм усе як два пальці. Підпалять тобі офіс. Дівку твою поріжуть.
— Розкажи мені про Гнійного. Все, що знаєш.
— Куше, ти чуєш, шо я тобі кажу?