Вона бачила, як визирають зі своєї кухні сусіди. Еллакотти цього Різдва щедро забезпечили околицю розвагами: в одного народилася дитина, інша щось горлає про прутні.
— Чорт,— ахнув Моррис.— Ой чорт... ні... вибач... я не хтів...
— Хто в біса так узагалі робить? — кричала Робін.— Ти на голову хворий?
— Ні... чорт... бля... вибч... я подумав... бже, мені так прикро... Робін, не треба... ой Господи...
— Не хочу я бачити твій прутень!
Відповіддю їй стали рясні схлипування, а тоді він ніби кинув телефон на тверду поверхню. На фоні чулися розпачливі зойки і плач. Попадало щось важке. Тоді в динаміку зашурхотіло, і Моррис знову взяв телефон.
— Робін, мені капець як прикро... що я накоїв, що я зробив? Я думав... Боже, хоч вішайся тепер... не кажи... не кажи Страйкові, Робін, я тебе навколішках благаю... якщо я втрачу цю роботу... Не кажи йому, Робін... я тоді все втрачу... я не можу лишитися без моїх донечок, Робін...
Їй згадався Метью в той день, коли Робін дізналася про його невірність. Вона бачила колишнього чоловіка так само ясно, як укритий памороззю газон перед собою,— як він схлипує, сховавши обличчя в долонях, а тоді панічно дивиться на неї. «Ти сказала Томові? Том знає?»
Чого чоловіки вічно просять її не виказувати їхніх брудних таємниць?
— Я не скажу Страйкові,— відповіла Робін, яка трусилася більше від люті, ніж від холоду,— бо в нього помирає тітка, і нам зараз потрібен працівник. Але щоб ти навіть не думав писати мені, крім як з новинами про розслідування, зрозумів?
— О Боже, Робін... дякую.. дякую... ти така хороша людина...
Моррис перестав ридати. Цей вилив емоцій образив Робін навіть сильніше, ніж фотографія прутня.
— Я пішла.
Вона постояла в темряві, опустивши руку з мобільним і не відчуваючи холоду. В сусідів на кухні вимкнули світло, а тоді прочинилися двері кухні Еллакоттів. На замерзлий газон причалапав Раунтрі й дуже зрадів, зустрівши тут Робін.
— Усе добре, люба? — спитав у доньки Майкл Еллакотт.
— У нормі,— відповіла Робін і присіла поруч з Раунтрі, щоб приховати раптові сльози.— Все в нормі.
Частина четверта
Великий ворог... о підступний Час...
31
Мій любий лицарю — любішого немає,
Який для мене вершить чорний труд:
Лиш небо знає, скільки ти зборов маруд...
Хворий шлунок подовжив Страйкове нездужання, і перед Новим Роком він ще лежав у ліжку й замовляв доставку піци, якої потім не міг їсти. Вперше в житті йому зовсім не хотілося шоколаду, бо трюфелі, які він спожив після простроченої курятини, першими вийшли в процесі довгого сеансу блювання. Єдиним приємним дозвіллям став перегляд дівіді з концертами Тома Вейтса, які Робін подарувала йому на Різдво і які Страйк розгорнув аж тепер. Він написав їй повідомлення з подякою, а у відповідь отримав коротке «на здоров’я».
Коли Страйк нарешті зміг вирушити до Корнволлу з запізнілими різдвяними дарами, він схуд кілограмів на сім, і саме це відзначила стривожена Джоан, щойно він зайшов нарешті до її будинку в Сент-Мосі, щиро вибачаючись за свою відсутність на Різдво.
Якби Страйк відклав подорож до Теда і Джоан ще на день, він би взагалі не доїхав, бо одразу по його прибутті на південне узбережжя Британії налетіла негода. Шторм хльостав корнволльське узбережжя, поїзди скасували, з пляжів позмивало тони піску, а повінь перетворила вулиці прибережних містечок на замерзлі канали.
Корнволльський півострів опинився в ізоляції від решти Англії, і хоча Сент-Мос постраждав менше за сусідні Меваґізі й Фові, під дверима найближчих до моря будинків поскладали мішки з піском. Брудно-зелені й зеленкувато-сірі хвилі билися об дамбу в гавані. Туристи повтікали, мов тюлені; місцеві жителі в промоклих дощовиках віталися жестами, курсуючи між крамницями й домівками. З Сент-Моса змило всю вабливу літню красу, ніби фарбу з обличчя театральної акторки, і відкрилося справжнє обличчя міста, твердокам’яного й непохитного.
Дощі поливали його, вітри гойдали, але будинок Теда і Джоан, на щастя, стояв на височині. Ув’язнений там Страйк згадав слова Люсі про те, що він краще дає раду кризам, ніж тривалій відданості, і зрозумів, що в цих звинувачувальних словах чимало правди. Він умів боротися з несподіванками і тримати нерви в кулаці, швидко думати, швидко реагувати — а от якості, яких вимагало тихе згасання Джоан, знаходив у собі значно важче.
Страйкові бракувало мети, яка підкорює собі все інше й допомагає відсунути подалі сум; він прагнув цілі, яка вимагає відкинути біль і горе, бо саме так виживав у армійські часи. Але давніші стратегії виживання не пасували до кухні Джоан, де стояли каструлі з квітковим візерунком і лежали її старі кухонні рукавиці. Страйкові кортіло забутися в активних діях — а треба було провадити неспішні бесіди й потроху дбати про рідних.
Джоан тихо раділа: цілі години, цілі дні наодинці з небожем компенсували проґавлене ним Різдво. Страйк був рішучо налаштований задовольнити тітку: постійно був поруч, цілий день розмовляв. Хіміотерапію перервали, бо Джоан її не витримувала; волосся, що майже все повипадало, вона заховала під хустку, а чоловік і небіж стривожено дивилися, як вона колупає їжу, і всякчас були готові допомогти їй, коли Джоан ходила будинком. Вони могли б легко підняти її на руки.
Минали дні, і Страйк помітив у тітці іншу зміну, яка сильно його здивувала. Шторми відкрили нове обличчя її рідного містечка, а з негараздів постала інша, незнайома Джоан, яка ставила справжні питання замість тих, що були покликані підтвердити її власні упередження чи ледь приховано вимагали втішної брехні.
— Чому ти так і не одружився, Корморане? — спитала вона в небожа суботнього ранку, коли вони разом сиділи у вітальні:
Джоан — у найзручнішому кріслі, Страйк — на дивані. Лампа поруч з Джоан, яку увімкнули, бо день був темний і дощовий, зробила її шкіру прозорою, мов папіросний папір.
Страйк так звик відповідати Джоан тільки те, що вона хотіла чути, аж не одразу знайшов слова. Чесна відповідь, яку він дав Дейву Полвортові, тут не годилася. Якщо сказати, що він просто не з тих, хто одружується, Джоан може вирішити, що то вона винна — якось не так навчила, не донесла, що щастя без кохання немає.
— Та не знаю,— відповів він, вдавшись до кліше.— Може, ще не зустрів свою жінку.
— Якщо чекаєш на ідеал,— сказала на це нова Джоан,— то досконалості не існує.
— Ти ж не хочеш, щоб я одружився з Шарлоттою? — спитав Страйк. Він добре знав, що і Джоан, і Люсі вважають Шарлотту мало не дияволом у жіночій подобі.
— Воронь Боже! — з тінню колишнього завзяття відповіла Джоан, і вони усміхнулися одне одному.
У двері зазирнув Тед.
— Люба, Керенза прийшла,— повідомив він.— Щойно під’їхала під будинок.
Макмілланівська медсестра, з якою Страйк познайомився, щойно приїхав, виявилася справжнім благословенням. Ця тоненька ластата жіночка, його ровесниця, принесла в будинок ауру не смерті, а нового життя з новою підтримкою. Страйк довго мав справу з лікарською братією і добре знав притаманну декому з них награну бадьору сердечність, але Керенза, здається, бачила в Теді та Джоан людей, а не дурних дітлахів. Страйк почув, як вона, знімаючи на кухні дощовик, розповідає Тедові, колишньому рятувальнику, про те, як люди роблять селфі на тлі штормових валів.
— Саме так! Узагалі не розуміють, що таке море. Його треба або поважати, або триматися якнайдалі, так мій тато казав... Доброго ранку, Джоан,— привіталася Керенза, заходяча до кімнати.— Драстуйте, Корморане.
— Доброго ранку, Керензо,— озвався Страйк, підводячись.— Не заважатиму.
— Як ви сьогодні почуваєтеся, моя люба? — спитала медсестра в Джоан.
— Зовсім не погано,— відповіла Джоан.— Тільки трохи...
Вона примовкла, поки небіж не вийшов із зони чутності. Страйк зачинив двері до вітальні й почув хрумтіння кроків по гравійній стежці перед будинком. Тед, який за столом читав місцеву газету, звів очі.