— А це ще хто?
За мить у шибці на дверях чорного ходу показалася постать Дейва Полворта з великим рюкзаком за спиною. Він зайшов, мокрий і усміхнений.
— Доброго ранку, Діду,— привітався він, і вони зі Страйком потиснули руки й обійнялися, як це було між ними заведено.— Доброго ранку, Теде.
— Ти що тут робиш? — спитав Тед.
Полворт скинув рюкзак, розв’язав і виклав на стіл двійко заморожених поліетиленових згортків.
— Пенні запіканок наготувала. Я оце вибрався по харчі, хочу спитати, чи вам щось треба.
Ще ніколи Страйк так ясно не бачив полум’я простої і практичної доброти, яке горіло в Дейві Полворті,— хіба тільки в свій перший день у щколі, коли дрібний Полворт узяв Страйка під свій захист.
— Добрий ти хлопець,— сказав зворушений Тед.— Красно подякуй від нас Пенні, гаразд?
— Так-так, а вона вам переказувала свою любов і все таке,— відмахнувся Полворт.
— Вийдеш зі мною покурити? — спитав Страйк.
— А ходімо,— відповів Полворт.
— Краще в повітку зайдіть,— порадив Тед.
Тож Страйк і Полворт пройшли по затопленому садку, низько нахиляючи голови під дощем і вітром, і зайшли до Тедової повітки. Страйк з полегшенням закурив.
— На дієту сів? — спитав Полворт, окинувши Страйка поглядом.
— Грип і харчове отруєння.
— А, так, Люсі казала, що ти захворів.
Полворт смикнув головою в бік вікна Джоан.
— Як вона?
— Кепсько,— відповів Страйк.
— Надовго до нас?
— Залежить від погоди. Слухай, я справді страшенно вдячний за все, що ти робиш...
— Ой стули писок.
— Можна ще дещо попросити?
— Кажи.
— Умов Теда вийти з тобою на пиво. Йому треба вибратися з хати. Він піде, якщо знатиме, що я нагляну за Джоан, а інакше не вийде.
— Вважай, що вже зробив,— відповів Полворт.
— Ти...
— ...просто казковий принц, так, я в курсі. Що там «Арсенал», скоро вилетить з ліги?
— Типу того,— відповів Страйк.— Але «Баварія» наступна.
Перед Різдвом він проґавив відбіркові матчі улюбленої команди, бо стежив за Мутним по всьому Вест-Енду. Ліга чемпіонів мала б трохи розважити, але якось не викликала звичної цікавості.
— В Лондоні за кермом Робін, поки ти тут?
— Так,— кивнув Страйк.
Трохи раніше вона йому писала — просила про коротку розмову по справі Бамборо. Страйк обіцяв набрати, щойно матиме час. Він теж мав новини у справі, але Марго Бамборо зникла сорок років тому, а Страйк, як і медсестра Керенза, вважав живих важливішими.
Коли Страйк докурив, вони з Полвортом повернулися до будинку й побачила Теда з Керензою на кухні.
— Вона воліє говорити більше з вами, ніж зі мною,— сказала Керенза, усміхаючись до Страйка й запинаючись у дощовик.— Повернуся завтра вранці, Теде.
Вона рушила до дверей, а Полворт мовив:
— Теде, а ходімо вип’ємо по пінті.
— Та ні, хлопче, дякую,— озвався Тед.— Я краще тут побуду.
Керенза зупинилася, взявшись за клямку дверей.
— Це чудова ідея. Теде, вам не завадить трохи свіжого повітря... свіжої води, як на сьогодні,— додала вона, а дощ стукотів по даху.— Ну, бувайте.
Медсестра вийшла. Теда довелося ще повмовляти, але врешті-решт він погодився вийти на сандвічі у «Вікторію». Коли вони з Полвортом пішли, Страйк узяв зі столу газету й повернувся до вітальні.
Вони з Джоан обговорили повінь, але фотографії хвиль, які атакували Меваґізі, цікавили Джоан значно менше, ніж могли б кілька місяців тому. Страйк бачив, що Джоан думає не про всезагальне, а про приватне.
— А що там пишуть у моєму гороскопі? — спитала вона, коли Страйк перегорнув сторінку.
— Я не знав, що ти в таке віриш, Джоан.
— Та я не знаю, вірю чи ні,— відповіла вона.— Але завжди читаю.
— А твій знак...— Страйк спробував згадати, коли в неї день народження. Наче влітку.
— Рак,— відповіла Джоан і захихотіла.— І не тільки в цьому сенсі.
Страйк не усміхнувся.
— «Саме час струсити з себе рутину,— повідомив він тітці, зазираючи вперед, чи немає у гороскопі чогось гнітючого, щоб того не читати,— тож не відкидайте нових ідей. Ретроградний Юпітер заохочує до духовного зростання».
— Ха,— відповіла Джоан. А по короткій паузі додала: — Я думаю, що не доживу до свого наступного дня народження, Корме.
Ці слова були для нього як удар під дих.
— Не кажи так.
— Якщо я не можу сказати таке тобі, то кому це взагалі казати?
Гі очі, завжди ясно-блакитні, мов незабудки, тепер зблякли. Джоан ніколи не розмовляла з ним так — як з рівним. Вона завжди старалася стати ніби на вищу сходинку, щоб здоровило солдат і далі лишався її маленьким хлопчиком.
— Я не можу цього сказати ні Тедові, ні Люсі, правда ж? — додала вона.— Ти ж знаєш, які вони.
— Так,— важко вимовив Страйк.
— І тоді... ти ж подбаєш про Теда, правда? Приїжджай до нього частіше. Він тебе справді дуже любить.
«Чорт».
Джоан завжди вимагала від усіх фальшу, погляду на життя крізь рожеві окуляри, а тепер пропонувала немудру прямоту та прості слова,— а Страйк волів би просто кивати, слухаючи про якісь місцеві скандали. Чого він так мало приїздив до них?
— Я обов’язково приїжджатиму,— пообіцяв він.
— Хочу поховальну службу в церкві Святого Моса Корнволльського,— тихо сказала Джоан,— де мене хрестили. Але ховати мене не треба, бо цвинтар аж у Труро, і Тед замучиться їздити туди-сюди з квітами для мене. Я його знаю. Ми завжди казали, що хочемо й по смерті лишатися разом, але так і не склали жодного плану, а тепер він відмовляється це зі мною обговорювати. Тож я, Корме, подумала й хочу кремацію. Влаштуєш усе, добре? Бо Тед починає плакати щоразу, як я про це заводжу мову, а Люсі взагалі не слухає.
Страйк кивнув і спробував усміхнутися.
— Рідних на кремації щоб не було. Я кремації терпіти не можу, цю заслінку, ці транспортери. Попрощаєтеся зі мною в церкві, а тоді ти веди Теда до пабу, а мене в крематорій хай відвезе поховальна служба, добре? Потім заберете мій прах, вивезете в море на Тедовому човні й розвієте над хвилями. А коли прийде його час, ти так само зробиш для Теда, і ми з ним знову поєднаємося. Не хочу, щоб ви з Люсі їздили сюди аж з Лондона доглядати за могилами. Домовилися?
У цьому була вся Джоан, яку він знав,— стільки діяльної доброти та продуманості. Але Страйк не очікував останнього — що треба розвіяти прах над хвилями, що замість могильного каменя з акуратними датами життя буде єднання зі стихією, якою повнилося життя її і Те-дове в цьому містечку на прибережних скелях над океаном. Була лише недовга перерва, коли Тед, бунтуючи проти волі власного батька, на кілька років зник і служив у військовій поліції.
— Добре,— насилу вимовив Страйк.
Джоан відкинулася в кріслі, ніби відчувши полегшення, коли все сказала, а тоді усміхнулася йому.
— Так добре, що ти приїхав.
За ці кілька днів Страйк звик до її неуважності й непослідовності, тож не сильно здивувався, коли за хвилину Джоан сказала:
— Шкода, що я не познайомилася з твоєю Робін.
Страйк, який усе уявляв, як попіл Джоан плине до призахідного сонця, зібрався.
— Думаю, вона б тобі сподобалася,— сказав він.— А ти б сподобалася їй.
— Люсі казала, що вона гарненька.
— Це правда.
— Бідолашна дівчина,— прошепотіла Джоан.
Страйк не зрозумів, а тоді подумав, що про замах і ножове поранення писали в газетах, коли Робін давала свідчення проти Шеклвелльського Різника.
— Цікаво, що ти заговорила про гороскопи,— мовив він, плануючи відволікти Джоан від теми Робін, а також похорону та смерті.— Ми саме розслідуємо давнє зникнення людини. Тип, який тоді вів справу...
Страйк ніколи раніше не розповідав Джоан про свої розслідування — і тепер не розумів чому, бо вона слухала захоплено, уважно.
— Але ж я пам’ятаю ту лікарку! — вигукнула вона, така збуджена, якою Страйк не бачив тітку вже багато днів.— Марго Бамборо, так! У неї лишилася маленька дитина...