— Та дитина тепер наша клієнтка,— сказав Страйк.— Гі звати Анна. Вона зі своєю дівчиною має будинок у Фалмуті.
— Бідолашна родина,— мовила Джоан.— Так і не дізналася... і що, детектив шукав відповіді в зірок?
— Так,— кивнув Страйк.— Був переконаний, що вбивця — Козеріг.
— Тед— Козеріг.
— Дякую за підказку,— серйозно промовив Страйк, і Джоан засміялася.— Будеш чай?
Поки кипів чайник, Страйк проглянув повідомлення. Барклей надіслав новини щодо подружки Вторака, але найсвіжіше повідомлення надійшло з незнайомого номера, тож Страйк відкрив його першим.
Привіт, Корморане, це твоя зведенючка Пруденс Донлеві. Твій номер мені дав Ал. Дуже сподіваюся, що ти мене зрозумієш правильно. По-перше, хочу сказати, що цілком розумію твої мотиви й чому ти не хочеш приєднатися до нас на святкуванні річниці гурту й випуску альбому. Ти навряд чи це знаєш, але я сама довго й важко йшла до налагодження стосунків з батьком, але вважаю, що врешті-решт порозуміння з ним — і так, прощення — збагатило мене. Ми всі дуже сподіваємося, що ти передумаєш...
— Що там сталося? — спитала Джоан.
Вона прийшла слідом за Страйком на кухню — човгаючи, трохи сутулячись.
— Ти нащо підскочила? Я сам усе принесу...
— Я хотіла тобі показати, де ховаю шоколадне печиво. Якщо Тед знатиме, то з’їсть усе одразу, а лікар каже, що в нього від шоколаду тиск. Що ти там таке прочитав? Я тебе знаю, ти розсердився.
Страйк не знав, чи її нововіднайдене прагнення чесності зайде аж так далеко, щоб почути щось про його батька, але навколо вирували вітер і дощ, а в будинку запанувала якась сповідальна атмосфера. Він розповів Джоан про повідомлення.
— А,— сказала тітка й показала на пластиковий контейнер на верхній полиці.— Печиво там.
Вони повернулися до вітальні з печивом, причому Джоан наполягла, що його треба викласти на тарілку. Деякі речі лишалися незмінними.
— З Пруденс ти не знайомий, правильно? — спитала Джоан, влаштувавшись у кріслі.
— Я не знаю Пруденс, не знаю Меймі, найстаршу, і не знаю Еда, наймолодшого,— відповів Страйк, стараючись говорити буденним тоном.
Зо хвилину Джоан мовчала, тоді глибоко зітхнула — худі груди піднялися й опали — і мовила:
— Думаю, тобі треба піти на батькову вечірку, Корме.
— Що? — перепитав Страйк. Односкладове слово задзвеніло у вухах підлітковим праведним гнівом. На його подив, Джоан усміхнулася.
— Я знаю, як тобі велося,— сказала вона.— Він учинив дуже погано, і все-таки він — твій батько.
— Він мені не батько,— заявив Страйк.— Мій тато — Тед.
Ніколи раніше він не казав цього вголос. Сльози наповнили очі Джоан.
— Він був би щасливий це почути,— тихо сказала вона.— Так дивно, правда... багато років тому, я тоді ще була зовсім дівча, я пішла до справжньої циганки-ворожки. Вони стояли табором отам, далі по дорозі. Я думала, вона мені наворожить усяке хороше. Ну знаєш, як вони оте роблять? Ти ж їм гроші платиш. А вона знаєш що сказала?
Страйк похитав головою.
— «Дітей у тебе ніколи не буде». Отак. Прямим текстом.
— І вона помилилася, хіба ні? — відповів Страйк.
Збляклі очі Джоан знову заблищали від сліз. Страйк не розумів, чому ніколи раніше цього не казав. Було б так легко її порадувати — а він натомість мучився тим подвійним обов’язком, злився, що мусить обирати, давати назви й тим самим зраджувати. Страйк простягнув тітці руку, і вона потиснула її — на диво слабко.
— Сходи на ту вечірку, Корме. Думаю, твій батько — причина багатьох... багатьох речей. Шкода,— додала вона по недовгій паузі,— що про тебе немає кому подбати.
— У наш час, Джоан, усе не так. Чоловіки повинні самі про себе дбати — у всіх сенсах,— додав він, усміхнувшись.
— Вдавати, що тобі нічого не треба... просто нерозумно,— тихо відповіла Джоан.— Що там пишуть у твоєму гороскопі?
Страйк знову взяв газету та прочистив горлянку.
— «Стрілець: ваш управитель рухається ретроградно, тож звична безтурботність вам дещо зрадить...»
32
Й де будеш, ти, таємний помічник
Тобі сприятиме...
Була третя година дня, і Робін, яка сиділа в своєму «лендровері» під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні, за яким до Різдва стежив Страйк, ще не побачила нічого цікавого — а приїхала вона о дев’ятій ранку. Дощ стікав по лобовому склу, і Робін майже жалкувала, що не курить — хоч якась була б розвага.
Біляву жінку, яка проживала в будинку, вона вже знайшла в інтернеті. Її звали Елінор Дін; розлучена, мешкає сама. Елінор точно була вдома, бо дві години тому Робін бачила її у вікні, але через негоду не виходила. За цілий день до будинку не заходив ніхто, а надто Шеф Мутного. Можливо, вони таки родичі, і той його візит перед Різдвом — звична річ для свят: виконати соціальний обов’язок, завезти подарунок, поцікавитися, як справи... Поплескування по голові — то, може, якийсь родинний жарт. Нічого сексуального, злочинного чи збоченого — тобто того, що шукали детективи,— у цьому не було.
Мобільний Робін задзвонив.
— Так.
— Можеш говорити? — спитав Страйк.
Він спускався крутою вулицею з пагорба, на якому стояв будинок Теда й Джоан, і допомагав собі складаним ціпком, який узяв, знаючи, що на вулиці мокро і, напевно, слизько. Тед повернувся; вони разом відвели Джоан нагору та вклали спати, і тепер Страйк, який хотів курити й не дуже волів це робити в повітці, вирішив прогулятися під безупинним дощем.
— Можу,— відповіла Робін.— Як там Джоан?
— Так само,— сказав Страйк. Він був не в гуморі про це говорити.— Ти казала, що хочеш побалакати про Бамборо.
— Так,— відповіла Робін.— Маю добрі новини, ніяку новину й погану новину.
— Спершу погана,— сказав Страйк.
Море хвилювалося, над дамбою у гавані висів водяний серпанок. Страйк звернув ліворуч і рушив углиб міста.
— Міністерство юстиції не дозволить нам зустрітися з Крідом. Уранці надіслали листа.
— А,— сказав Страйк. Рясний дощ рвав на клоччя синє марево диму від його цигарки.— Ну, я не дуже здивований. Що саме пишуть?
— Я його лишила в офісі,— відповіла Робін,— але суть така, що, на думку психіатрів, наразі не варто чекати, що він погодиться на співпрацю.
— Ясно,— мовив Страйк.— Що ж, ми знали, що високо замахнулися.
Але Робін чула, що він розчарований, і поділяла ці почуття. Вони вже п’ять місяців займалися цією справою і досі не добули годящих зачіпок. Тепер зникла й можливість поговорити з Крідом. Робін здавалося, що вони зі Страйком марно ходять по мілині, коли зовсім поруч невпійманою зникає у безодні їхня велика здобич.
— Ще я знову написала Аманді Байт, яка тепер Аманда Лоуз, тій, що бачила Марго у вікні друкарні. Вона хотіла грошей за інтерв’ю, пам’ятаєш? Я написала, що ми оплатимо їй витрати, якщо вона приїде до нас в офіс. Там вийде небагато, вона живе в Лондоні. Вона обіцяла подумати.
— Як щедро з її боку,— буркнув Страйк.— А добрі новини які?
— Анна умовила мачуху, Синтію, поговорити з нами.
— Правда?
— Так, але вона буде сама. Рой досі нічого про це не знає,— відповіла Робін.— Синтія з нами зустрінеться потай від нього.
— Синтія — це вже щось,— сказав Страйк.— Навіть не щось, а багато,— додав він, мить подумавши.
Ноги самі несли його в бік пабу. Мокра холоша штанів холодила здорову ногу.
— Де ми з нею зустрінемося?
— У них удома не можна, бо Рой не знає. Вона запропонувала Гемптон-Корт, працює там гідом на півставки.
— Гідом, он як? До речі, є новини по Листоноші?
— Барклей поїхав до галереї,— відповіла Робін.— Спробує її сфотографувати.
— А Моррис і Гатчинс що роблять? — спитав Страйк, обережно ступаючи широкими слизькими східцями, що вели до пабу.
— Моррис працює з дівчиною Вторака, але та ніде не схибила... не щастить цього разу Вторакові... а Гатчинс стежить за Балеруном. До речі, ти наступної п’ятниці маєш віддати клієнту фінальний звіт по Балеруну. Зустрітися з ним замість тебе?