— Дякую, це буде дуже до речі,— відповів Страйк, з полегшенням Заходячи до «Вікторії». З пальта, яке він скинув, збігала дощова вода.— Я поки що не знаю, коли повернуся. Ти, мабуть, бачила, поїзди поскасовували.
— За агенцію не хвилюйся, ми всьому дали раду. І я ще тобі не все розповіла по Бамборо... так, зажди,— сказала Робін.
— Треба йти?
— Ні, все добре,— відповіла Робін.
Вона допіру побачила, що двері будинку Елінор Дін відчинилися. Огрядна білявка вийшла в пальті з каптуром, який, на щастя, суттєво обмежував їй коло огляду. Робін вибралася з «лендровера», замкнула дверцята й рушила за об’єктом, не припиняючи розмови.
— Наша білява подруга кудись іде,— тихо повідомила вона.
— Ти сказала, що маєш ще якусь добру новину про Бамборо? — нагадав Страйк.
Він дійшов до шинкваса, тицьнув пальцем у потрібне пиво, заплатив і поніс пінту до столика в кутку, за яким улітку сидів з Полвортом.
— Маю,— відповіла Робін і завернула за ріг у кінці вулиці. Білявка, нічого не підозрюючи, йшла собі попереду.— На жаль, не можу похвалитися тим, що знайшла Датвейта чи Сатчвелла, але остання людина, яка бачила Марго живою,— це теж нічого, як гадаєш?
— Ти знайшла Глорію Конті? — різко спитав Страйк.
— Не дуже радій,— відповіла Робін, ідучи під дощем. Здається, Елінор іде в крамницю: вдалині Робін побачила вивіску «Теско».— Я поки що не змогла з нею поспілкуватися, але майже певна, що це вона. Знайшла родину в переписі 1961 року: мати, батько, старший син і донька, Глорія. Друге ім’я — Мері. Схоже, що нині Глорія живе в Франції, а саме в Німі. Вийшла заміж за француза. Перше ім’я вона не вживає, тепер її звати Марі Жубер. Має сторінку на «Фейсбуці», але приватну. Я її знайшла завдяки генеалогічному сайту, бо хтось з англійських родичів Конті намагається зібрати родинне дерево. Дата народження і все інше збігаються.
— Оце класна робота! — зрадів Страйк.— Знаєш, я не впевнений, чи вона не цікавіша за Сатчвелла чи Датвейта. Вона остання бачила Марго живою. Вони дружили. А ще вона єдина з нині живих бачила ще й Тео.
Ентузіазм Страйка зовсім не приспав підозри Робін, що він вписав себе в її завдання по справі, бо думає, що вона погано працює.
— Я її спробувала зафрендити на «Фейсбуці»,— провадила Робін,— але поки що підтвердження немає. Якщо вона не відповість, то я знаю, де працює її чоловік, і спробую написати йому й достукатися через нього. Однак я вирішила, що тактовніше буде спершу написати особисто їй.
— Погоджуюся,— сказав Страйк і зробив ковток пива. Так утішно було сидіти в теплому сухому пабі й розмовляти з Робін!
— І ще одне,— додала Робін.— Думаю, я знайшла отой фургон, що на великій швидкості мчав від Клеркенвелл-Ґріну в той вечір, коли зникла Марго.
— Що? Як? — здивувався Страйк.
— Мені на Різдво раптом спало на думку, що люди могли переплутати з квіткою, буцімто намальованою на кузові, сонце,— відповіла Робін.— У сенсі планету.
— Так воно ж не пла...
— Відчепися, я в курсі, що воно зірка.
Білявка під каптуром, як Робін і підозрювала, йшла до «Теско». Робін зайшла слідом і з задоволенням відчула, як усередині тепло, хоча підлога під ногами була брудна і слизька.
— У 1974 році в Клеркенвеллі була компанія, яка торгувала екологічно чистими продуктами. На логотипі в них було сонце. Я знайшла рекламу в газеті в архіві Британської бібліотеки, перевірила в реєстрі Палати компаній і зв’язалася з директором, він досі живий. Так, я в курсі, з мертвим я б не поговорила,— додала вона, щоб Страйк знову не прискіпався.
— Чорт забирай, Робін,— тільки і сказав Страйк. У вікно за його спиною дріботів дощ, але добрі новини й улюблене пиво покращили настрій.— Реально класна робота.
— Дякую,— відповіла Робін.— І ось як було: директор звільнив кур’єра, як пригадує, десь улітку 1975 року, бо той ганяв на фургоні. Він навіть згадав ім’я, Дейв Андервуд, але я не мала часу...
Елінор різко розвернулася посеред проходу між полицями й рушила в бік Робін. Робін удала, що роздивляється пакети з рисом. Коли здобич пройшла повз, вона закінчила речення:
— ...пошукати цього Андервуда.
— Мені тепер соромно,— визнав Страйк, потираючи утомлені очі. У цей приїзд він спав у вільній кімнаті, а не на дивані, але старий матрац був не набагато зручніший. Покручені пружини впивалися в спину й рипіли, варто було лише поворухнутися.— Я тільки знайшов доньку Рубі Елліот, і все.
— Рубі — це та, яка бачила з машини двох жінок біля таксофонів? — уточнила Робін, дивлячись на свій білявий об’єкт: Елінор звірилася з переліком покупок і зайшла за полиці.
— Саме вона. Донька мені відповіла і сказала, що не проти поспілкуватися, але ми поки що не домовилися про час. А ще я дзвонив Дженіс,— додав Страйк,— головно через те, що Айрін ще раз не витримаю. Хотів спитати, чи вона пам’ятає, як насправді звали того Аплторпа, але Дженіс у Дубаї, поїхала на півтора місяця до сина. Це я цитую автовідповідач, який буквально озвучує таке: «Привіт, я в Дубаї в Кевіна на півтора місяця». Мабуть, треба їй натякнути, що не варто повідомляти невідомо кому, що в тебе будинок півтора місяця стоїть порожній.
— То ти подзвонив Айрін? — уточнила Робін. Елінор саме роздивлялася дитяче харчування.
— Ще ні,— відповів Страйк.— Але я...
У цю саму мить телефон бібікнув: хтось паралельно намагався додзвонитися.
— Робін, тут, може, він дзвонить. Я тебе потім наберу.
Страйк прийняв дзвінок.
— Корморан Страйк.
— Так, алло,— почувся голос Грегорі Талбота.— Це я... Грег Талбот. Ви мене просили передзвонити.
— Так, Грегорі, дуже вам дякую за дзвінок. Маю ще кілька питань, якщо ви не проти.
— Питайте.
— Я проглянув нотатник вашого батька й хотів запитати, чи ваш батько знав — може, згадував у розмові — чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? На прізвисько Гнійний?
— Гнійний Риччі? — перепитав Грегорі.— Так щоб батько його знав особисто, то ні. Але я пам’ятаю, що батько про нього говорив. Велика риба в секс-індустрії Сохо, ви про нього?
Здавалося, Грегорі було приємно говорити про бандита. Страйк уже стикався з таким — і не лише в розмовах із завороженими криміналом простими громадянами. Навіть поліціянти і юристи не мали імунітету до сили тяжіння, що її випромінювали злочинці з владою і грошима, які могли дорівнятися до їхніх власних. Страйк знав старших офіцерів поліції, які мало не з захватом говорили про організовану злочинність, з якою боролися, і адвокатів, які раділи можливості випити з горезвісним клієнтом значно більше, ніж якби вбачали в цьому тільки джерело для цікавої оповідки в компанії. Страйк підозрював, що для Грегорі Талбота ім’я «Гнійний Риччі» звучало як нагадування про радощі дитинства: романтична постать з утраченої доби, коли його батько був поліціянтом при здоровому глузді, щасливим сім’янином.
— Так, ідеться саме про нього,— сказав Страйк.— Виявилося, що Гнійного Риччі бачили біля клініки, де працювала Марго Бамборо, і ваш батько, вочевидь, про це знав.
— Правда?
— Так,— відповів Страйк,— і дуже дивно, що ця інформація так і не потрапила до офіційних звітів.
— Тато був хворий,— заявив Грегорі, захищаючись.— Ви ж бачили ті записи. Він ледве знав, що робить.
— Я це розумію,— озвався Страйк,— але коли він одужав, то як він поставився до доказів, які зібрав протягом роботи над справою?
— До чого це ви?
Тон Грегорі став підозріливий, ніби він злякався, що Страйк підводить його до чогось недоброго.
— Він вважав зібрані відомості нічого не вартими чи...
— Тато викреслював підозрюваних на підставі їхніх знаків зодіаку,— тихо відповів Грегорі.— Він буцімто бачив демона в гостьовій спальні. Самі як думаєте — як він потім до цього ставився? Він... татові було соромно. Він був ні в чому не винний, але так і змирився. Хотів повернутися, все виправити, але йому не віддали назад справу й узагалі випхнули. Справа Бамборо кинула тінь на всі його спогади про роботу в поліції. Всі татові друзі були полісмени — і більше вони з ним не спілкувалися.