— Його обурило те, як з ним повелися, так?
— Я б не сказав... Я б сформулював так: тато мав усі підстави вважати, що з ним повелися негідно,— відповів Грегорі.
— А він колись повертався до своїх нотаток, перевіряв, чи все переніс в офіційні звіти?
— Не знаю,— дещо роздратувався Грегорі.— Як на мене, він міркував так: мене позбулися, вирішили, що від мене одна шкода, то нехай Лосон тепер сам розгрібає.
— Які стосунки були у вашого батька з Лосоном?
— Слухайте, до чого ви правите? — І не дозволивши Страйку відповісти, Грегорі додав: — Лосон прямо сказав батькові, що для нього все скінчилося. Він не хотів, щоб батько навіть наближався до справи. Лосон усе зробив, щоб очорнити тата, і я зараз не про хворобу. Він його очорнив як людину, як офіцера, яким батько був до хвороби. Всім, причетним до справи, він наказав і близько не підходити до батька навіть поза роботою. Тож якщо якась інформація не була передана, то це не меншою мірою провина самого Лосона. Наскільки я розумію, батько, може, навіть намагався до нього достукатися, але його відштовхнули.
— Я чудово розумію, як почувався ваш батько,— запевнив Страйк.— Дуже складна ситуація.
— Так, саме так,— трохи заспокоївся Грегорі, як Страйк і хотів.
— Повернімося до Гнійного Риччі,— мовив Страйк,— тож наскільки вам відомо, ваш батько не мав з ним прямих стосунків?
— Ні,— відповів Грегорі,— але з ним мав справу татків найкращий друг у поліції, Браунінг. Він був з відділу моралі. Знаю, що проводив рейди в клубах Гнійного. Пам’ятаю, що тато про це розповідав.
— А де тепер Браунінг? З ним можна поспілкуватися?
— Він помер,— відповів Грегорі.— А що саме...
— Грегорі, я хочу знати, звідки плівка, яку ви мені передали.
— Гадки не маю,— відповів Грегорі.— Мама каже, що тато просто якось приніс її додому.
— А коли це приблизно було, не скажете? — спитав Страйк, сподіваючись, що не доведеться якось увічливо уточнювати, в якому стані на той момент перебувало психічне здоров’я Талбота.
— Десь тоді, коли тато розслідував справу Бамборо. А що?
Страйк приготувався.
— На жаль, нам довелося передати цю плівку в поліцію.
Зробити це зголосився Гатчинс того самого ранку, коли Страйк виїхав до Корнволлу. Він був екс-поліціянт, мав у силових структурах добрі зв’язки та знав, куди віднести плівку й кому показати. Страйк попросив Гатчинса не говорити з Робін про плівку й не казати, як вони з нею вчинили. Про зміст фільму Робін наразі теж була в курсі.
— Що? — жахнувся Грегорі. — Нащо?
— Це не порно,— пояснив Страйк, говорячи дуже тихо, щоб не лякати літню пару. Вони щойно зайшли до «Вікторії» з-під шторму та стояли мокрі-мокрісінькі та спантеличені за кілька метрів від його столика.— Це так званий снаф. Хтось зафільмував реальне групове зґвалтування і вбивство жінки.
На тому кінці лінії знову запала мовчанка. Страйк поглядом провів літню пару — почовгали до шинкваса, жінка на ходу знімала поліетиленовий непромокальний капелюх.
— Справжнє вбивство? — спитав Грегорі голосом, вищим на октаву.— Тобто... це точно не постановка?
— Точно,— запевнив Страйк.
Ділитися подробицями він не збирався. Присмертних і мертвих людей він бачив чимало: кров і жорстокість, які показують у фільмах жаху, не рівня цьому, і хоч він дивився без звуку, проте знав, що не скоро забуде, як гола жінка з мішком на голові звивається на підлозі, а вбивці дивляться, як вона помирає.
— І я так розумію, що ви їм сказали, де взяли цю плівку? — спитав Грегорі, радше наляканий, ніж розгніваний.
— Боюся, що я не мав вибору,— відповів Страйк.— Мені дуже шкода, але чоловіки, які брали в цьому участь, можуть бути ще живі, проти них можна висунути обвинувачення. Я не можу таке приховувати.
— Я нічого не ховав, я навіть не знав, що...
— Я і близько не думаю, що ви щось ховали чи знали,— сказав Страйк.
— Якщо вирішать... Страйку, в нас же діти на вихованні...
— Я доніс до поліції, що ви передали плівку з доброї волі й не знаючи, що на ній. Я перед будь-яким судом під присягою скажу, що ви, на мою думку, гадки не мали про річ, яка зберігається на вашому горищі. Ваша родина мала сорок років, щоб її знищити, але ніхто цього не зробив. Вас ніхто ні в чому не звинуватить,— запевнив Страйк, хоча чудово знав, що таблоїди можуть бути іншої думки.
— Я так і боявся, що станеться щось подібне,— страшно збентеженим голосом промовив Грегорі.— Відколи ви прийшли до мене на каву, я повсякчас тривожився. Знову витягати це все на світло...
— Ви казали, що ваш батько хотів би, щоб справу розкрили.
Знову пауза, а тоді Грегорі промовив:
— Хотів би. Але не ціною маминого спокою і не ціною того, що в нас із жінкою заберуть дітей.
Страйкові на думку спало чимало зауважень — і досить жорстоких. Він не вперше стикався з думкою, ніби мертві бажають того, що наразі зручно для живих.
— Коли я побачив, що на тій плівці, передати її поліції було моїм обов’язком. І ще раз повторюю: я перед ким завгодно заприсягнуся, що ви нічого не намагалися приховати й добровільно передали її мені.
Додати не було чого. Грегорі, якого ці слова явно не заспокоїли, поклав слухавку, і Страйк передзвонив Робін.
Вона досі була в «Теско» — купила собі пакетик горіхів з родзинками, жуйку й шампунь, а через касу від неї об’єкт її стеження розплачувався за тальк, дитяче харчування і соски, а також продукти.
— Алло,— сказала Робін у телефон, відвернувшись до вікна, бо білявка саме пройшла повз неї.
— Алло,— відповів Страйк.— Це був Грегорі Талбот.
— І що він... А, так,— раптом зацікавилася Робін, виходячи з крамниці слідом за білявкою,— а що там було в коробці з плівкою? Забула спитати. Ти зміг запустити проектор?
— Зміг,— відповів Страйк.— Про плівку розкажу тобі, як зустрінемося. Залиш Гнійного Риччі мені, добре? Я підключив Шпеника. Тобі не слід його шукати чи розпитувати про нього.
— Але я можу...
— Ти мене чула?!
— Та чула, заспокойся! — здивувалася Робін.— Тому Риччі вже років дев’яносто...
— В нього є сини,— сказав Страйк.— І цих синів боїться Шпеник.
— О,— тільки й мовила Робін, чудово зрозумівши, що це означає.
— Отож. Ну що, домовилися?
— Домовилися,— запевнила Робін.
Коли Страйк поклав слухавку, вона слідом за Елінор пройшла під дощем до її будинку. Двері знову зачинилися, сховавши білявку з очей, а Робін сіла в свій «лендровер» і пообідала пакетиком сухофруктів і горіхів, поглядаючи на будинок.
У «Теско» їй спало на думку, що Елінор може бути нянькою, зважаючи на її покупки, але звечоріло, а до будинку так і не підійшли батьки, і на вулицю не долинало дитячого плачу.
33
Її тримає бранкою тиран,
Чиїм вона підвладна чорним чарам;
В глибокім склепі відбуває бран...
Він завдає їй там нестерпних мук,
Вдень і вночі терзаючи жахливо...
Коли білявка зі Сток-Ньюїгтону потрапила в поле уваги агенції, над справою Мутного стало працювати по двоє-троє детективів одночасно. Агенція стежила за будинком Елінор Дін і слідкувала за переміщеннями Шефа Мутного й самого Мутного, який займався собі власними справами, розкошував на зарплатню, яку всі вважали невідповідною кваліфікації, і далі мовчав про природу своєї влади над начальником. Тим часом Вторак платив за стеження за своєю дівчиною уже радше з відчаю, ніж з надією на результат, а від Листоноші не стало звісток узагалі. Єдина підозрювана, екскурсовод-сова з Національної портретної галереї, зникла з робочого місця.
— Сподіваюся, то просто грип і вона не вкоротила собі віку,— сказала Робін Барклею, зустрівши його в п’ятницю вдень в офісі. Страйк застряг у Корнволлі, а вона щойно провела до дверей клієнта, для якого стежили за Балеруном. Клієнт знехотя оплатив чималий рахунок і дізнався тільки, що танцівник з Вест-Енду, в якого закохалася його необачна донька,— порядний, моногамний і, наскільки можна судити, гетеросексуальний парубок.