— Так,— відповіла Робін,— ти зазначав, що Скорпіон — це, можливо, заміжня подруга Стіва Датвейта, яка вкоротила собі віку.
— Добра пам’ять,— сказав Страйк.— Але Ґупта не пригадав жодних пацієнтів, які померли б за таємничих обставин чи якось зацікавили б Марго, хоч визнає, що минуло сорок років і він не може заприсягтися, що таких пацієнтів не було. Тоді я спитав, чи він знає, до кого Джозеф Бреннер міг ходити на Скіннер-стріт у вечір, коли зникла Марго. Ґупта каже, що на Скіннер-стріт проживало декілька пацієнтів клініки, але не уявляє, з якої причини Бреннер міг брехати, ніби там тоді не був. І нарешті — і це, мабуть, найкорисніша інформація — Ґупта згадав, що після святкування Різдва в клініці по Глорію приїхало кілька чоловіків. Він пригадує, що один з них був старшого віку, і Ґупта подумав, що то батько Глорії. Ім’я «Гнійний Риччі» нічого йому не говорить.
Посередині Чизикського мосту детективів раптом засліпило сонце, що прорвалося крізь дощові хмари. Брудна Темза під мостом і калюжі на дорозі засяяли лазерним світлом, але за секунду хмари знову зімкнулися, і Робін та Страйк продовжили свій шлях крізь дощ і сірі сутінки січневої днини прямою старовинною дорогою, обабіч якої тягнулися блискучі мокрі кущі й голі дерева.
— А що плівка? — скоса глянула на Страйка Робін.— Я про ту, яку Грегорі Талбот знайшов на горищі. Ти казав, що розповіси при зустрічі.
— А,— озвався Страйк.— Точно.
Він завагався, дивлячись за вікно, за танцюючі двірники, на лискучу дорогу під косим серпанком дощу.
— На цій плівці — групове зґвалтування і вбивство жінки з мішком на голові.
У Робін шия і шкіра голови пішли сиротами.
— І таке людей збуджує,— гидливо мовила вона.
З її тону Страйк збагнув, що вона не розуміє і думає, ніби він говорить про порнографічну постановку.
— Ні,— пояснив він,— то не порно. Хтось зафільмував... реальні події.
Робін шоковано глянула на нього, але схаменулася і перевела погляд на дорогу. Кісточки рук на кермі побіліли. В її голову раптом почати стукати огидні картини. Що ж там побачив Страйк, аж говорить так стисло й сухо? Невже тіло жінки було схоже на тіло Марго, про яку Уна казала, що та мала «довжелезні ноги»?
— Що з тобою? — спитав Страйк.
— Я в нормі,— хіба що не огризнулася Робін.— Що... що саме ти побачив? Як...
Страйк вирішив відповісти на питання, якого вона не поставила.
— Жінка мала довгий шрам на ребрах. У звітах поліції і в пресі того часу нічого не писали про шрами в Марго, тож я думаю, що то не вона.
Робін не відповіла, проте лишалася так само напруженою.
— У... цьому брало участь четверо чоловіків,— провадив Страйк,— усі білі, з затуленими обличчями. Також був п’ятий — він тільки дивився. В кадрі ненадовго з’являється його рука. Можливо, це Гнійний Риччі. Видно розмитий золотий перстень.
Він старався видати тільки сухі факти. М’язи ніг у Страйка напружилися так само, як руки Робін, він щомиті був готовий перехопити кермо. Колись у неї вже був напад паніки за кермом.
— А що каже поліція? — спитала Робін.— Вони знають, звідки плівка?
— Гатчинс розпитав. Колишній працівник відділу моралі гадає, що цей фільм разом з іншими конфіскували під час рейду в клубі в Сохо в сімдесят п’ятому році. Власником клубу був Риччі. З підвалу вилучили чимало жорсткої порнографії. Талбот теж мав приятеля у відділі моралі, й можна припустити, що він показав плівку Талботові, а той її скопіював чи поцупив.
— Навіщо йому плівка? — не без відчаю спитала Робін.
— Думаю, єдина відповідь, яку тут можна отримати,— тому що він був психічно хворим,— відповів Страйк.— Але первісним мотивом, гадаю, була цікавість до Риччі. Талбот дізнався, що Риччі приписаний до клініки Святого Івана й що він був там на святкуванні Різдва. У нотатках він називає Риччі...
— ...Лев-3,— кивнула Робін.— Так, я в курсі.
Страйк трохи розслабився. Зосередженість Робін і те, що вона пригадала таке, означали, що тут і тепер нападу паніки не буде.
— Ти що — напам’ять мого листа вивчила? — спитав він.
Тут уже Робін згадала своє Різдво й коротку розраду, яку вона знайшла в роботі за кухонним столом у батьківському домі.
— Я просто читаю уважно, та й усе.
— Що ж, я досі не розумію, чому Талбот вирішив не розробляти лінію Риччі, хоча з гороскопних нотаток видно, як за ті півроку, що він розслідував справу, погіршився його психічний стан. Думаю, плівку Талбот поцупив незадовго до того, як його вигнали з поліції, і тому про неї не йдеться в матеріалах розслідування.
— А тоді він сховав плівку, і вбивство жінки ніхто не розслідував,— мовила Робін. Її співчуття до Білла Талбота якщо не зовсім зникло, то серйозно зменшилося.— Якого дідька він не віддав її знову поліції, коли повернувся до здорового глузду?
— Думаю, він хотів отримати назад свою посаду, а коли не вийшло, не хотів лишитися без пенсії. Якщо відкинути просту порядність, я не бачу, які мотиви могли б спонукати його визнати, що він попсував ще якусь справу. Всі були дуже злі на Талбота й без цього: і родини жертв, і преса, і поліція вважали, що то він просрав розслідування. А тут ще й Лосон, який йому не подобається, отримує справу й каже не плутатися під ногами. Талбот, мабуть, вирішив, що вбита — всього-на-всього повія чи...
— Господи Ісусе,— розсердилася Робін.
— «Всього-на-всього повія» — це не моє ставлення до таких жінок,— швидко пояснив Страйк.— Я намагаюся пояснити логіку полісмена з сімдесятих років, якого вже піддали публічному осуду за провалену гучну справу.
Робін не відповіла й до кінця поїздки з кам’яним виразом дивилася на дорогу, а Страйк, до болю напружуючи м’язи однієї з половиною ноги, старався не показати, що потай стежить за її руками на кермі.
35
...ясна Аврора поспіхом, встає,
Скраснівши, бо пробула цілу ніч
На мерзлім ложі драглого Тифона
І з того осорому спізнає...
— Ти тут бувала раніше? — спитав Страйк у Робін, коли вона зупинилася на стоянці Гемптон-Корту. Вона мовчала, відколи він розповів їй про плівку, і Страйк хотів послабити напруження.
— Ні.
Вони вийшли з машини й під крижаним дощем перетнули стоянку.
— Де саме ми зустрінемося з Синтією?
— У кав’ярні «Власна королівська кухня»,— відповіла Робін.— Я так розумію, що нам при вході дадуть буклет з мапою.
Вона розуміла, що плівка, схована на горищі в Грегорі Талбота,— то не Страйкова провина. Не він лишив її там на сорок років; він не міг знати, заправляючи плівку в проектор, що побачить страх і біль останніх хвилин життя тієї жінки. Робін не шкодувала про те, що він не приховав від неї правду. Однак сухий, беземоційний опис її зачепив. Свідомо чи несвідомо вона б хотіла помітити ознаки того, що побачене викликало в нього огиду, острах.
Але, мабуть, нерозумно такого чекати. До знайомства з Робін Страйк служив у військовій поліції і там навчився відстороненості, якій вона іноді заздрила. Попри підкреслено спокійний зовнішній вигляд, Робін відчувала шок і млість, але їй хотілося знати, чи розумів Страйк, дивлячись запис останніх митей життя тієї жінки, що то була людина — така сама, як він.
Всього-на-всього повія.
Їхні кроки відлунювали від мокрого асфальту. Попереду постав величний палац червоної цегли, і Робін, бажаючи відігнати від себе страшні образи, намагалася згадати все, що знає про Генріха VIII, жорстокого товстуна-монарха з Тюдорів, який відтяв голови двом із шістьох своїх дружин,— але натомість чомусь почала думати про Метью.
Коли Робін жорстоко зґвалтував чоловік у масці горили, який ховався під сходами, Метью був добрий, терплячий, усе розумів. Адвокатка Робін дивувалася причинам мстивості Метью, адже розлучення мало би пройти безболісно, але сама Робін дійшла висновку, що завершення їхнього шлюбу безмежно шокувало Метью — він-бо вважав, що Робін має бути довіку вдячна йому за підтримку в найважчий період її життя. Вона була певна, що Метью вважає її своєю вічною боржницею.