Очі Робін защипало від сліз. Нахиливши парасолю так, щоб сховати від Страйка своє обличчя, вона часто заморгала, проганяючи сльози.
Вони мовчки перетнули брукований внутрішній двір, аж тут Робін зненацька зупинилася. Страйкові з його протезом було важко ходити будь-якими нерівними поверхнями, тож він був не проти перепочити, але злякався, що зараз Робін напуститься на нього.
— Дивися! — Робін вказала під ноги, на блискучу бруківку.
Страйк придивися і з подивом побачив маленький мальтійський хрест на невеликій квадратній цеглині.
— Просто збіг,— сказав він.
Вони рушили далі. Робін роззиралася, примушуючи себе сприймати те, що бачить. Вони вийшли на інший двір, де гід у костюмі середньовічного блазня щось розповідав групі школярів у дощовиках.
— Ого,— тихо сказала Робін, озирнувшись через плече, а тоді повернулася на кілька кроків назад, щоб краще роздивитися помічений предмет на стіні над аркою.— На це глянь!
Страйк підкорився і побачив величезний астрономічний годинник шістнадцятого сторіччя, синьо-золотий і вибагливо прикрашений. По його периметру були зображені зодіакальні знаки, позначені символами, що з ними Страйк мимохіть познайомився, і ще малюнками. Робін усміхнулася на його здивовано-роздратований вираз обличчя.
— Що? — спитав Страйк, помітивши посмішку.
— Та ти,— відповіла вона, розвертаючись, щоб іти далі.— Так злишся на зодіак.
— Якби ти три тижні розбирала Талботову бридню, ти б теж від зодіаку кривилася,— відповів Страйк.
Він відступив, щоб Робін зайшла до палацу перша. Зазирнувши у видану мапу, яку Страйк отримав на вході, вони пішли до «Власної королівської кухні» критою галереєю з вимощеною плитами підлогою.
— Як на мене, в астрології є певна поезія,— сказала Робін, свідомо намагаючись відігнати думки про Талботову стару плівку та свого колишнього чоловіка.— Не кажу, що воно правда, але є у ній якась... якась симетрія, лад...
За дверима праворуч виднівся тюдорівський садок. Яскраві геральдичні тварини стояли на чатах над квадратними клумбами, зарослими старовинним зіллям. Раптова поява плямистого леопарда, білого оленя і червоного дракона підбадьорила Робін, нагадавши про силу та принадність символів і міфів.
— Авжеж,— озвався Страйк.— Люди вірять у всілякі дурниці, аби давнє.
Йому трошки полегшало від того, що Робін усміхнулася. Вони увійшли до кав’ярні з білими стінами, маленькими вітражними вікнами й темними дубовими меблями.
— Знайди нам стіл десь у кутку, а я принесу напої. Що будеш, каву?
Робін обрала безлюдну бічну залу, сіла за стіл під вітражним вікном і проглянула стислу історію палацу в буклеті, який їм видали разом з квитками. Вона дізналася, що колись землями, на яких його побудували, володіли лицарі-іоанніти — це пояснювало хрест на бруківці — і що кардинал Волсі подарував палац Генріху VIII, марно намагаючись утримати вплив. Однак коли Робін дійшла до легенди, згідно з якою дев’ятнадцятирічна Катерина Говард досі з криком бігає Галереєю привидів і молить свого п’ятдесятирічного чоловіка-короля не відтинати їй голову, вона згорнула буклет і далі не читала. Коли прийшов Страйк з кавою, він побачив, що Робін сидить, схрестивши руки на грудях, і дивиться перед собою.
— Все нормально?
— Так,— відповіла вона.— Просто думаю про знаки зодіаку.
— Досі? — закотив очі Страйк.
— Юнг каже, що це перша спроба людства винайти психологію, ти знав таке?
— Не знав,— відповів Страйк, сідаючи навпроти. Він знав, що Робін вивчала психологію, але потім покинула університет.— Але це не привід триматися за астрологію, ми ж уже маємо нормальну психологію, ні?
— Фольклор і забобони нікуди не зникли, і ніколи не зникнуть. Людям вони потрібні,— відповіла Робін, пригубивши каву.— Як на мене, чисто науковий світ буде дуже холодним. Юнг також писав про колективне несвідоме. Про архетипи, які ховаються в уяві кожного.
Але Страйк, який стараннями матері чималу частину дитинства провів у сопуху ароматичних паличок, бруду й містицизму, відповів коротко:
— Що ж, я за раціоналізм.
— Люди люблять відчувати зв’язок з чимось більшим,— сказала Робін, визираючи у вікно на похмуре небо.— Мабуть, так почуваєшся менш самотньо. Астрологія ніби пов’язує нас зі всесвітом, як гадаєш? А ще — з давніми міфами й легендами...
— ...і тішить самолюбство,— додав Страйк.— Почуваєшся не таким дрібним. «Дивіться, всесвіт каже, що я особливий». Я не пристаю на думку, ніби мене щось споріднює з іншими людьми, народженими в листопаді,— не більше, ніж вважаю, ніби факт народження в Корнволлі робить мене кращим за людину, яка народилася в Манчестері.
— Я ніколи не казала...
— Ти — ні, а от мій найдавніший друг — так,— відповів Страйк. — Я про Дейва Полворта.
— Це той, який обурювався, що полуниці не позначають прапором Корнволлу?
— Він. Полум’яний корнволльський націоналіст. Він агресивно запротестує, якщо йому таке сказати,— «Ні, я не думаю, що ми кращі за всіх інших»,— але вважає, що не можна купувати нерухомість у Корнволлі, якщо не можеш довести корнволльське походження. Не нагадуй Дейвові, що він сам народився в Бірмінгемі, якщо тобі дорогі зуби.
Робін усміхнулася.
— Це ж те саме, правда? — сказав Страйк.— «Я особливий, не такий, як усі, бо народився на оцих скелях». «Я особливий, не такий, як усі, бо народився в липні».
— Місце народження таки впливає на людину,— не погодилася Робін.— Культурні норми й мова справляють свій вплив. А дослідження показують, що люди, народжені в певну пору року, схильні до певних проблем зі здоров’ям.
— Тобто Рой Фіппс спливає кров’ю, бо народився у... А, добридень! — раптом обірвав себе Страйк, глянувши на двері.
Робін і собі розвернулася і на мить дуже здивувалася, побачивши тендітну жіночку в довгій зеленій тюдорівській сукні й у чепці.
— Страшенно перепрошую! — почала жінка, показуючи на свій костюм і нервово сміючись, і рушила до столика.— Я думала, що матиму час перевдягтися! У нас тут шкільна екскурсія... запізнилися...
Страйк підвівся і простягнув їй руку.
— Корморан Страйк,— назвався він. Кинувши погляд на копію історичного намиста з перлів і з підвіскою у вигляді латинської літери «В», він спитав: — А пані, я гадаю, Анна Болейн?
Синтія засміялася, мимохіть пирхаючи, від чого ця середніх літ жінка стала ще більше подібна на школярку-неотесу. Її рухи не пасували до довгої оксамитової сукні — широкі, незграбні.
— Ха-ха-ха, так, це я! Я тільки вдруге вдягаюся Анною. Здається, що уявляєш усі питання, які можуть поставити діти, а потім котресь питає: «А які відчуття, коли відтинають голову?» Ха-ха-ха-ха!
Синтія була зовсім не така, якою уявляла її Робін. Тепер вона розуміла, що уява намалювала їй юну білявку, таку собі стереотипну студентку-няню зі Скандинавії... чи це просто тому, що Сара Шедлок має майже біле волосся?
— Кави? — запропонував Синтії Страйк.
— О... кава, так, чудово, дуже дякую,— озвалася Синтія з перебільшеним ентузіазмом. Коли Страйк пішов, Синтія розіграла невеличку пантоміму, обираючи стілець, і тоді Робін усміхнулася, відсунула стілець біля себе й теж простягнула Синтії руку.
— О так, добридень і вам! — сказала Синтія, сідаючи й потискаючи руку. Вона мала витончене бліде обличчя, на яке тепер почепила стривожену усмішку. Райдужки великих очей були веселкові, незрозумілого кольору — чи то блакитного, чи то зеленого, чи то сірого. Зуби вона мала кривуваті.
— Тож ви проводите екскурсії в образі? — спитала Робін.
— Саме так, в образі бідолашної Анни, ха-ха-ха,— знову нервово запирхала Синтія.— «Я не подарувала королю сина! Казали, що я відьма!» Діти ці речі обожнюють, а от політичну історію до них важко донести, ха-ха-ха. Бідолашна Анна.
Вона нервово смикнула тонкими руками.
— Ой, я досі в цьому... ну хоч його можу зняти, ха-ха-ха!
Синтія почала витягати шпильки, на яких тримався чепець. Робін бачила, що Синтія дуже нервує, і її сміх — то радше вияв тривожності, ніж веселого настрою, але знову їй згадалася Сара Шедлок, яка завжди охоче, ще й дуже голосно, сміялася, коли поруч був Метью. Свідомо чи ні Синтія своїм сміхом нав’язувала певну поведінку: або усміхнися у відповідь, або вигляд матимеш ворожий. Робін пригадала документальний фільм, який подивилася колись увечері, не маючи сили підвестися і піти спати: шимпанзе, виявляється, теж усміхаються у відповідь, щоб показати себе частиною соціуму.