Коли Страйк повернувся з кавою для Синтії, вона була вже без чепця. Волосся мала темне й наполовину сиве, гладенько забране в тонкий короткий хвіст.
— Дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч з нами, місіс Фіппс,— сказав Страйк, сідаючи.
— О, нема за що, нема за що,— запевнила Синтія, змахнувши тонкими руками та знову сміючись.— Що завгодно, щоб допомогти Анні... Рой останнім часом нездужає, тож я поки що не хочу його турбувати.
— Сумно чути, що...
— Так, дякую, але ні, це рак простати,— відповіла Синтія вже без усмішки.— Радіотерапія, те ще задоволення. Зранку приїхали Анна й Кім, вони з ним посидять, інакше я просто не змогла б... зараз я стараюся завжди бути поруч, але з ним дівчата, тож я подумала, що нічого...
Вона не договорила й відпила кави. Коли опустила чашку назад на блюдце, рука трохи тремтіла.
— Ваша падчерка, мабуть, казала...— почав Страйк, але Синтія його негайно перебила:
— Донька. Я ніколи не називаю Анну падчеркою. Вибачте, але вона мені така сама рідна, як Джеремі й Еллі. Немає відмінності.
Робін не була певна, що це правда. Було ніяково від того, що якась її частина ніби стоїть осторонь і дивиться на Синтію критичним поглядом. «Вона не Сара»,— нагадала собі Робін.
— Упевнений, Анна пояснила, навіщо нас найняла й таке інше.
— О так,— закивала Синтія.— Ні, мушу визнати, я чогось такого давно очікувала. Сподіваюся, їй від цього не стане гірше.
— Е... ну, ми теж на це сподіваємося,— відповів Страйк, і Синтія засміялася і сказала:
— О, звісно ні, так.
Страйк дістав записник, у який було вкладено декілька ксерокопій, і ручку.
— Ви не проти почати зі свідчень, які дали поліції?
— А у вас вони є? — здивувалася Синтія.— Оригінальний документ?
— Ксерокопія,— відповів Страйк і розгорнув її.
— Як... дивно. Побачити їх знову, коли стільки часу минуло. Мені було вісімнадцять років. Вісімнадцять! Ніби ціле століття минуло, ха-ха-ха!
Робін побачила, що підпис унизу верхньої сторінки округлий, дитячий. Страйк простягнув ксерокопії Синтії, яка взяла їх майже з острахом.
— Боюся, в мене страшна дислексія,— сказала вона.— Діагноз мені поставити аж у сорок два роки. А батьки думали, що я просто лінива, ха-ха-ха... мгм, так...
— Може, я краще вам зачитаю? — запропонував Страйк. СинТія негайно повернула сторінки.
— О, дякую... Я саме так і заучую тексти екскурсій — слухаю запис на диску, ха-ха-ха...
Страйк виклав копії на стіл і розгладив.
— Зупиняйте, якщо захочете щось додати чи виправити,— сказав він Синтії, а та закивала й пообіцяла так і робити.
— Ім’я: Синтія Джейн Фіппс... дата народження: двадцяте липня 1957 року... адреса: Флігель, Брум-Гауз, Черч-роуд... це ж будинок, де Марго...
— Я мала окреме житло над подвійним гаражем,— відповіла Синтія. Робін відзначила наголос на слові «окреме».
— «Працюю нянькою у доктора Фіппса й доктора Бамборо, доглядаю доньку-немовля, проживаю в їхньому будинку...»
— В окремій квартирі-студії,— додала Синтія.— Навіть вхід був окремий.
— «Мій графік роботи...» Гадаю, це все нам не треба,— сказав Страйк.— Почнімо з цього. «Вранці одинадцятого жовтня я почала роботу о сьомій годині й бачила доктора Бамборо, коли вона виходила на роботу. Вигляд у неї був звичайний. Вона нагадала мені, що прийде пізно, бо ввечері зустрічається з міс Уною Кеннеді в пабі коло роботи. Оскільки доктор Фіппс був на постільному режимі після травми...»
— Анна казала вам, що в Роя хвороба фон Віллебранда? — стривожено спитала Синтія.
— Е... не впевнений, що чув це від неї, але про хворобу написано в поліційній справі.
— О, то вона не сказала? — перепитала Синтія, яку це, здається, засмутило.— У нього третій тип. Це серйозно, майже як гемофілія. У нього набрякло коліно, було дуже боляче... ледве міг поворухнутися,— додала Синтія.
— Так,— кивнув Страйк,— це все є у поліційних...
— Ні, він травмувався сьомого,— сказала Синтія, явно налаштована все проговорити.— День був дощовий, сильна злива — можете перевірити. Він завертав за ріг лікарні, ішов на стоянку, і в нього в’їхав пацієнт на велосипеді. Рой зачепився за колесо, послизнувся, забив коліно... було багато крові. Тепер йому роблять профілактичні ін’єкції, і все не так погано, але тоді після будь-якої травми він лежав по кілька тижнів.
— Зрозуміло,— кивнув Страйк і з міркувань увічливості ретельно записав усі ці відомості, хоча вже читав їх і у власних свідченнях Роя, і в інших протоколах.
— Ні, Анна знає, що в той день її батько був дуже хворий. Завжди знала,— додала Синтія.
Страйк продовжив уголос читати її свідчення. То був переказ фактів, які Страйк і Робін уже знали. Синтія доглядала маленьку Анну вдома. Вдень приходила мати Роя. В цей час Вілма Бейліс три години прибирала в хаті, тоді пішла. Синтія час до часу носила чай недужному та його матері. О шостій годині Евелін Фіппс поїхала до своєї хатинки грати в бридж із подругами, а синові залишила цілу тацю їжі.
— «О восьмій годині я дивилася телевізор у вітальні внизу, коли почула, що в коридорі дзвонить телефон. Як правило, я відповідала на дзвінки, тільки якщо доктора Фіппса й доктора Бамборо не було вдома. Оскільки доктор Фіппс був удома й міг відповісти на дзвінок з апарату біля свого ліжка, я не чіпала слухавки.
За п’ять хвилин я почула гонг, який місіс Евелін Фіппс помістила біля ліжка доктора Фіппса на випадок нагальної потреби. Я пішла нагору. Доктор Фіппс лежав у ліжку. Він сказав, що дзвонила міс Кеннеді. Доктор Бамборо не прийшла на зустріч у паб. Доктор Фіппс сказав, що вона могла затриматися на роботі чи забути. Він попросив мене сказати доктору Бамборо, щойно вона повернеться, піднятися до нього.
Я повернулася вниз. Приблизно за годину я знову почула гонг і, піднявшись нагору, побачила, що доктор Фіппс непокоїться за дружину. Він спитав, чи вона вже прийшла. Я відповіла, що ні. Він попросив мене лишитися в кімнаті й подзвонив міс Кеннеді додому. Міс Кеннеді не бачила доктора Бамборо й не отримувала від неї звісток. Доктор Фіппс поклав слухавку та спитав, з чим доктор Бамборо вранці вийшла з дому. Я сказала, що вона мала при собі сумочку й лікарську валізку. Він спитав, чи казала доктор Бамборо, що збирається до батьків. Я відповіла, що вона такого не казала. Він попросив мене не йти й подзвонив матері доктора Бамборо.
Місіс Бамборо не розмовляла з донькою і не бачила її. Доктор Фіппс дуже стривожився і попросив мене спуститися і зазирнути в шухлядку в годиннику на коминковій полиці — чи там щось є. Я пішла, подивилася і не знайшла нічого. Я піднялася нагору і сказала докторові Фіппсу, що в шухляді порожньо. Доктор Фіппс пояснив, що іноді вони з дружиною залишали там записки одне для одного. Я про це раніше не знала.
Він попросив мене не йти, поки він дзвонить матері, бо можуть виникнути доручення для мене. Поговорив з матір’ю, спитав її поради. Розмова була коротка. Коли доктор Фіппс поклав слухавку, то запитав, чи не думаю я, що слід подзвонити в поліцію. Я сказала, що, мабуть, слід. Він сказав, що подзвонить. Попросив мене спуститися, відчинити поліції і провести полісменів до нього нагору. Полісмени приїхали за півгодини, і я провела їх до кімнати доктора Фіппса.
Я не побачила нічого дивного в поведінці доктора Бамборо, коли вона виходила з дому вранці. Стосунки доктора Фіппса й доктора Бамборо здавалися щасливими. Мене дуже здивувало її зникнення — це на неї не схоже. Вона дуже любить доньку, і я не уявляю, щоб вона покинула дитину чи кудись поїхала, не сказавши чоловікові, де буде». Підписано: Синтія Фіппс, 12 жовтня 1974 року.