— Татку,— нажахано прошепотіла Анна, зіслизнула з дивана й навколішках підповзла до батька. Спробувала погладити його коліно, але Рой відштовхнув її руки, хитаючи головою, плачучи.
— Ні... ні... я не заслужив... ти не знаєш... ти всього не знаєш...
— Чого я не знаю? — перелякано спитала Анна.— Тату, я знаю більше, ніж ти думаєш. Я знаю про аборт...
— Ніколи... ніколи! Не було аборту,— відповів Рой, схлипуючи й ковтаючи сльози.— То було... єдине, єдине, що ми з Уною Кеннеді точно знали... вона б ніколи... ніколи... в неї була ти! Вона мені казала... Марго мені казала... що коли ти народилася — її погляди змінилися повністю. Повністю!
— Тоді чого я не знаю? — прошепотіла Анна.
— Я повівся... п-повівся з нею жорстоко! — плакав Рой.— Так! Усе ускладнював. Не цікавився її роботою. Відштовхнув її! Вона збиралася п-піти... я знаю, що сталося. Завжди знав. Напередодні... перед тим, як піти... вона лишила записку в годиннику... така дурниця, наша звичка... і написала там: «Прошу, п-поговори зі мною»...
Ридання поглинули Роя. Синтія підвелася, підійшла й опустилася навколішки з того боку від нього, а Анна взяла батька за руку, і цього разу він її не відштовхнув. Обійнявши доньку, він промовив:
— Я чекав на... вибачення. За те, що вона ходила... з Сатчвеллом. Але вона не вибачилася, і т-тому... я з нею не розмовляв. А наступного дня... Я знаю, що сталося! Вона любила ходити. Багато, далеко ходила... коли була засмучена. Вона забула про Уну... пішла ходити... міркувала, що робити, як мене покинути, бо я її так... так засмучував. Вона була... неуважна... і Крід — Крід! — мабуть...
Не відпускаючи батькову руку, Анна обійняла його за плечі, які сильно тремтіли, і притягнула до себе. Рой невтішно ридав, притискаючись до неї. Страйк і Робін удавано зацікавилися килимом з квітковим візерунком.
— Рой,— нарешті м’яко промовила Кім.— Усі, присутні в цій кімнаті, робили чи казали речі, про які потім гірко жалкували. Усі.
Страйк, який дізнався від Роя Фіппса значно більше, ніж розраховував, вирішив, що час закінчувати допит. Фіппс перебував у такому розпачі, що просто негуманно було вимагати від нього ще щось. Коли його ридання стали трохи стихати, Страйк промовив офіційним тоном:
— Дуже дякую, що ви погодилися поговорити з нами, а також за чай. Ми вас більше не обтяжуватимемо.
Вони з Робін підвелися. Рой так і притискав до себе доньку та дружину. Кім підвелася, щоб провести гостей.
— Що ж,— тихо зронила вона, коли підійшли до вхідних дверей.— Маю вам сказати, що це було... мабуть, майже диво. Він ніколи не говорив так про Марго, ніколи. Навіть якщо ви більше нічого не зможете зробити... дякую. Це було... зцілення.
Дощ ущух, випірнуло сонце. Над лісом через дорогу простягнулася подвійна веселка. Страйк і Робін вийшли надвір, де повітря було чистим і свіжим.
— Можна поставити вам останнє питання? — попросив Страйк, розвернувшись до Кім, яка стояла в дверях.
— Так, питайте.
— Про оту альтанку в саду, біля водойми з коропами. Мені цікаво, чому там на підлозі мальтійський хрест,— сказав Страйк.
— О,— відповіла Кім.— Його обрала Марго. Так, Синтія мені колись давно розповідала. Марго щойно отримала роботу в клініці Святого Івана... а ці місця пов’язані з госпітальєрами, лицарями ордену Святого Івана, тож...
— Так,— кивнула Робін.— Я про це читала в Гемптон-Корті.
— Вона вирішила, що це буде цікава алюзія і на те, і на те... Знаєте, от ви спитали, і мені стало дивно, що хрест не прибрали. Всі інші сліди Марго з цього будинку прибрано.
— Мабуть, дорого,— мовив Страйк,— викорчовувати гранітні плити.
— Так,— відповіла Кім, і її усмішка трохи зблякла,— мабуть.
37
І гідри, і кити в морській борні
Із виром, що лякає менших риб,
І сколопендри в осяйній броні,
Хвостаті однороги в глибині...
Страхітні риби, названі усі
Іменням Смерті...
На початку лютого дощило без упину. П’ятого числа на південні береги налетів ще шаленіший шторм. Тисячі будинків лишилися без електрики, обвалилася частина дамби, що тримала залізничне сполучення між Лондоном і південним заходом країни, фермерські угіддя накрила повінь, дороги перетворилися на річки, і ранкові новини повідомили про поля, залиті морем сірої води, і будинки, обліплені болотом на половину людського зросту. Прем’єр-міністр обіцяв грошову допомогу, рятувальні служби ледве встигали рятувати, а на високій кручі над затопленим Сент-Мосом Джоан не дочекалася обіцяного приїзду Страйка й Люсі, бо ні трасою, ні залізницею туди було не дістатися.
Страйк спокутував провину за те, що не поїхав до Корнволлу раніше, ніж негода зробила подорож неможливою, тим, що багато працював і не спав. У мазохістському пориванні він узяв на себе подвійні зміни, щоб Барклей і Гатчинс отримали вихідні, яких не відбули, поки він їздив до Джоан минулого разу. Тож увечері наступної середи не Гатчинс, а Страйк сидів у «БМВ» під нескінченним дощем біля будинку Елінор Дін у Сток-Ньюїнгтоні, і саме Страйк побачив, як у її двері постукав чоловік у спортивному костюмі і як його впустили.
Цілу ніч Страйк чекав, поки чоловік вийде. Нарешті о шостій ранку він з’явився, притискаючи руку до нижньої половини обличчя. Страйк, який спостерігав за ним у прилад нічого бачення, помітив також Елінор Дін у зручному стьобаному халаті, яка махала гостеві рукою. Чоловік у спортивному костюмі сів у свій «сітроєн», так само ховаючи обличчя за долонею, і виїхав на південь.
Страйк їхав за «сітроєном» аж до Райзингілл-стріт у Пентонвіллі, і тут Страйкова здобич припаркувалася й увійшла до сучасного багатоквартирного будинку з червоної цегли. Чоловік тримав руки в кишенях, і наскільки детектив бачив, з його обличчям і губами все було гаразд. Страйк дочекався, коли чоловік зайде, записав, котре вікно засвітилося за п’ять хвилин по тому, і від’їхав, а незабаром став на Вайт-Лайон-стріт.
Попри ранню годину, люди вже поспішали на роботу, затуляючись парасолями від нескінченної зливи. Страйк опустив вікно, бо навіть йому, затятому курцеві, було неприємно вдихати повітря в машині після нічної вахти. А тоді, хоч язик уже болів від цигарок, він підкурив ще одну й набрав Сола Морриса.
— Слухаю, шефе?
Страйкові не дуже подобалося, що Моррис називає його шефом, але він не знав, як попросити цього не робити, не виставивши себе кінченим причепою. Він озвався:
— Хочу поміняти тобі об’єкт. Забудь сьогодні про Мутного; я щойно вистежив нового персонажа, який ночував у Елінор Дін...— Страйк назвав Моррисові адресу.— Проживає на другому поверсі, остання квартира ліворуч, якщо стояти обличчям до будинку. Років за сорок, уже сивіє, має черевце. Спробуй щось про нього дізнатися — побалакай із сусідами, довідайся, де він працює, пошукай в інтернеті, спробуй рознюхати його зацікавлення. Маю відчуття, що він і ШМ їздять до тієї жінки з однією метою.
— От саме тому ти й головний. Ніч постежив — розкрив справу.
Страйкові також не подобалося, що Моррис до нього підлещується. Поклавши слухавку, він трохи покурив. Вітер обдував обличчя холодом, дощ жбурляв у нього крижані голки. Тоді Страйк глянув на годинник — дядько встає рано, мабуть, уже не спить — і подзвонив Тедові.
— Як ти, синку? — спитав дядько. На лінії тріскотіло.
— В нормі. А ти як?
— А, та я теж,— відповів Тед.— Оце снідаю тут. Джоані досі спить.
— Як вона?
— Так само. Тримається.
— Ви там маєте що їсти?
— Та їжі повно, про це не хвилюйся,— запевнив Тед.— Учора малий Дейв Полворт приніс харчів на тиждень.
— Як він узагалі до вас дістався? — здивувався Страйк, який знав, що чималий шматок суходолу між будинком дядька і тітки й оселею Полворта залило водою.
— Частину шляху веслував,— весело відповів Тед.— Його послухати, так воно було ніби ті його змагання «Залізна людина». Прийшов у брезенті з ніг до голови та з величезним рюкзаком провізії. Хороший він хлоп, той Полворт.