— Так, дивно,— погодився Страйк, суплячись на дощ. Він саме хотів уголос поцікавитися, де ж міг сховатися сам Датвейт, але тут Робін трохи схвильовано почала:
— Слухай, я в тебе ще дещо хотіла попросити, але якщо не погодишся, то нічого страшного. Мій сусіда Макс — він актор, ти ж у курсі? Його взяли в серіал на роль відставного вояка, і він не знає, до кого ще звернутися. Він питає, чи ти не можеш прийти на вечерю, щоб він тебе розпитав.
— О,— зронив Страйк, якого прохання здивувало, але потішило,— так, добре. Коли?
— Знаю, що це зненацька, але як тобі завтра? Йому треба терміново.
— Так, завтра буде нормально,— відповів Страйк. Він готувався виїхати до Сент-Моса, щойно це стане можливо, але навряд чи море заспокоїться до завтра.
Коли Робін поклала слухавку, Страйк замовив третє горня чаю. Він умисне тягнув час — і знав причину. Якщо він збирається іти розпитувати клеркенвелльців, чи не пам’ятають вони вже померлого чоловіка, який називав себе вбивцею Марго Бамборо, було б непогано знати його ім’я,— але Дженіс Бітті досі перебувала в Дубаї, тож лишалося єдине джерело інформації — Айрін Гіксон.
Дощ періщив без упину. Хвилина по хвилині Страйк відкладав дзвінок до Айрін, дивлячись, як протинають пелену дощу машини, а пішоходи оминають калюжі на тротуарі, і думаючи про давню смерть молодої працівниці курорту, яка послизнулася, вдарилася головою і захлинулася в басейні.
«Всюди вода»,— написав у своєму астрологічному нотатнику Білл Талбот. Страйк не одразу розшифрував конкретно той пасаж. Він був дійшов висновку, що Талбот має на увазі скупчення водних знаків, об’єднаних смертю невідомого Скорпіона. Однак тепер, сьорбаючи чай, Страйк питав себе: а чому, власне, Скорпіон є водним знаком? Скорпіони живуть на суходолі, у спекотних землях; чи вони взагалі уміють плавати? Він згадав знак великої риби, яким Талбот позначив у нотатнику Айрін; в одному місці він називав цей знак «Цетус». Узявши мобільний, Страйк погуглив це слово.
Виявилося, що це латинська назва сузір’я Кита: Цетус, або Кетус,— морське чудовисько, яке вбив Персей, рятуючи Андромеду від бога морів Посейдона. Саме сузір’я перебуває у «водному» регіоні неба, разом з іншими пов’язаними з водою сузір’ями,— а це, зокрема, Риби, Водолій і Козеріг, козел з риб’ячим хвостом.
«Всюди вода».
Логіка Страйка заплуталася в астрологічних фантазіях, ніби лопаті пропелера в старій сітці. Ця злоякісна суміш здорового глузду з безглуздям, на думку Страйка, ніби в дзеркалі відбивала принадність астрології взагалі, її улесливо-утішних запевнень, що твої дрібні негаразди цікавлять цілий широкий всесвіт і що зірки чи світ духів прокладуть тобі шлях, коли забракне власної працелюбності й розуму.
«Досить»,— суворо наказав собі Страйк. Натиснувши номер Айрін на мобільному, він чекав, слухаючи, як дзвонить її телефон, і уявляючи його біля чаші з ароматичними сухими квітами в розцяцькованому передпокої з рожево-квітковими шпалерами й пухнастим рожевим ковроліном. І саме тої миті, коли Страйк вирішив, з полегшенням і жалем, що вона не відповість, Айрін взяла слухавку.
— Чотири-чотири-п’ять-дев’ять,— проспівала вона. Джоан, відповідаючи на дзвінки по стаціонарному телефону, теж завжди називала абоненту номер, який він щойно набрав.
— Це місіс Гіксон?
— На лінії.
— Це Корморан Страйк, дет...
— О, доброго ранку! — стрепенулася Айрін.
— Хотів спитати, чи можете ви мені допомогти,— сказав Страйк, дістаючи й розгортаючи записник.— На нашій зустрічі ви згадували про пацієнта клініки Святого Івана, прізвище Аптон чи Аплторп...
— Так-так?
— ...який зізнався...
— ...в убивстві Марго, так,— перебила вона.— Підійшов до Дороті серед білого дня...
— Так...
— ...але вона вирішила, що це вигадки. А я їй така: «Дороті, а раптом він справді...»
— Я не знайшов жодної людини з таким прізвищем, що жила б у Клеркенвеллі в 1974 році,— голосно перебив Страйк,— тож хотів спитати, чи не могли ви неправильно запам’ятати його пріз...
— Так, цілком може бути, могла, могла,— запевнила Айрін.— Це ж скільки років минуло! Ви не пробували шукати в довідниках? Тобто не в довідниках,— виправила вона себе.— В архівах інтернету, чи як їх там.
— Важко шукати, коли не знаєш прізвища,— відповів Страйк, ледь утримуючись від сарказму й роздратування.— Я наразі перебуваю біля Клеркенвелл-роуд. Здається, він тут проживав?
— Ну, він там завжди вештався, тож, мабуть, і жив там само.
— Він був пацієнтом вашої клініки, так? А ви не пам’ятаєте його ім...
— Так, треба подумати... Щось таке... Ґілберт, чи... ні, боюся, що не згадаю. Аплторп? Аплтон? Аптон? Його просто всі знали з вигляду, він був такий дивний — борода, вічно брудний, все таке, ля-ля-ля. І ще з ним іноді був малий,— тон Айрін потеплішав,— ну такий уже дивний, кумедний малий...
— Так, ви казали...
— ...з отакезними вухами! Може, він ще живий, той син, але він, мабуть, самі розумієте...
Страйк чекав, але, вочевидь, Айрін вважала, що він мусить сам зробити висновок з недомовки в кінці її речення.
— Розумію що? — спитав він.
— Ой, та ви знаєте. Що він де треба.
— Де треба?
— Ну, в притулку чи де! — нетерпляче пояснила Айрін, ніби ремствуючи на тупість Страйка.— Де б він виріс нормальним? Батько наркоман, мати розумово відстала, хай що там казала Джен. Джен сама трохи... ну, вона не винна, просто вона з такої родини... з іншими стандартами. І вона хоче... ну, перед іншими, як і ми всі... мати вигляд... але вас, урешті-решт, цікавить правда, так?
Страйк помітив тонке жало злоби в бік подруги, приховане серед незв’язних фраз.
— А ви знайшли Дакворта? — спитала Айрін, міняючи тему.
— Датвейта?
— Ой, ну така вже я є, ха-ха-ха,— Айрін явно не зраділа дзвінку від Страйка, але і з ним можна було потеревенити.— Так би хотілося знати, що з ним сталося, аж страх, бо то був ну такий уже сумнівний персонаж. Джен його трошки обілила, але то вона просто засмутилася, що він ґей. Мала до нього свій сентимент. Ой, вона була така самотня, коли ми познайомилися! Ми так хотіли все для неї влаштувати, я і мій Едді...
— Так, ви казали...
— ...але чоловіки не хотіли виховувати чужу дитину, а Джен була така, ну знаєте, коли жінка давно сама, не те щоб аж липуча, але трохи є... Ларрі був не проти, але Ларрі їй не дуже подобався...
— Я хотів спитати ще дещо...
— ...а той не хотів з нею одружуватися, бо щойно пережив таке тяжке розлучення...
— ...про Лемінгтон-Спа...
— А ви вже були в Боґнор-Ріджисі?
— Прошу? — не зрозумів Страйк.
— Шукали там Датвейта? Бо він же утік до Боґнор-Ріджиса? На курорт?
— У Клактон-на-морі,— виправив Страйк.— Чи він був і в Боґнор-Ріджисі теж?
— Що — теж?
«Господи Боже, бляха-муха».
— Чому ви вважаєте, що Датвейт бував у Боґнор-Ріджисі? — повільно й чітко спитав Страйк, потираючи чоло.
— Ну, я подумала... а що, він там не був?
— Мені про таке не відомо, однак я знаю, що в середині вісімдесятих він працював у Клактоні-на-морі.
— А, то, мабуть, воно і є! Так, хтось мені казав... то все ці старомодні курорти, що один, що другий... самі розумієте.
Страйк наче пригадав, що питав і в Айрін, і в Дженіс, чи знають вони, куди поїхав, покинувши Клеркенвелл, Датвейт,— але обидві тоді сказали, що не знають.
— Звідки ви знаєте, що він знайшов роботу в Клактоні-на-морі? — поцікавився він.
— Мені Джен сказала,— після секундного вагання відповіла Айрін.— Так, точно, Джен. Вона ж була його сусідкою, все про нього знала. Так, вона шукала, куди він виїхав з Персиваль-роуд, бо хвилювалася за нього.