Один з папужок зачепив дзвіночок у клітці. Дебора й Самайн негайно задивилися в той бік, заусміхалися.
— Котрий це зробив? — спитала Дебора в Самайна.
— Блуї,— відповів той.— Блуї розумніший, ніж Біллі-Боб.
Страйк почекав, поки вони втратять інтерес до папужок. На це пішло кілька хвилин. Коли Аторни повернулися до какао, він сказав:
— Доктор Бамборо зникла, і я хочу дізнатися, що з нею сталося. Я чув, що Ґіерм говорив про доктора Бамборо після її зникнення.
Дебора не відповіла. Важко було сказати, чи вона слухає, чи свідомо його ігнорує.
— Я чув,— почав Страйк (не було сенсу приховувати; власне, він сюди прийшов саме заради цього),— що Ґіерм розповідав людям, що то він її вбив.
Дебора кинула погляд на ліве вухо Страйка, а тоді знову на своє какао.
— Ви як Тюдор,— повідомила вона.— Знаєте, що до чого. Мабуть, так і було,— сумирно додала вона.
— Ви хочете сказати,— обережно уточнив Страйк,— він таки казав людям, що вбив її?
Дебора мовчала.
— ...чи думаєте, що справді вбив?
— А що, мій-тато-Ґіерм зачаклував її? — спитав Самайн у матері.— Мій-тато-Ґіерм не вбивав ту пані. Мій дядько Тюдор розповідав, що сталося насправді.
— Що саме вам розповів дядько? — спитав Страйк, розвертаючись від матері до сина, але Самайн саме напхав повен рот печива, тож історію підхопила Дебора.
— Одного разу він збудив мене вночі,— сказала вона,— було темно. Він сказав: «Я помилково вбив її». Я йому: «Тобі наснився кошмар». А він мені: «Ні, я вбив її, але я не хотів».
— Він вас збудив, щоб це розповісти?
— Збудив, і був дуже засмучений.
— Але ви думаєте, що йому наснився кошмар?
— Так,— відповіла Дебора, а за хвильку додала: — Але, може, таки вбив, бо він умів чаклувати.
— Розумію,— збрехав Страйк і знову розвернувся до Самайна.
— А що казав дядько Тюдор про те, що сталося з лікаркою?
— Я вам цього не скажу,— раптом заусміхався Самайн.— Дядько Тюдор велів не казати. Нікому,— він усміхався, ніби пустун Пак, тішачись, що знає секрет.— Мій-тато-Ґіерм це зробив,— додав він, указуючи на анх на стіні.
— Так,— кивнув Страйк,— так ваша мама сказала.
— Мені він не подобається,— сумирно мовила Дебора, дивлячись на анх.— Краще б усі стіни були однакові.
— А мені подобається,— заявив Самайн,— бо ця стіна не така, як інші... Дурненька,— додав він ні до чого.
— А дядько Тюдор...— почав був Страйк, але Самайн, доївши печиво, підвівся і вийшов, тільки голосно кинув у дверях:
— Клер каже: добре, що я зберігаю речі Ґіерма!
Він зник у своїй кімнаті й міцно зачинив по собі двері. З відчуттям, ніби на його очах золота монета щойно скотилася в ґрати риштака, Страйк звернувся до Дебори:
— А ви знаєте, що саме Тюдор казав про долю лікарки?
Дебора байдуже похитала головою. Страйк з надією глянув на двері кімнати Самайна, але вони не відчинилися.
— Ви не пам’ятаєте, як саме, за його словами, Ґіерм убив лікарку? — спитав Страйк у Дебори.
— Він сказав, що її убила магія, а потім забрала геть.
— Забрала геть, он як?
Двері Самайна раптом знову відчинилися, і він повернувся до вітальні, тримаючи в руках книжку без палітурки.
— Деборо, це ж чаклунська книга мого-тата-Ґіерма, так?
— Це вона,— підтвердила Дебора.
Вона саме допила какао. Відставивши порожнє горнятко, вона знову взялася до гачка.
Самайн мовчки передав книжку Страйкові. Попри відсутність палітурки, титульна сторінка вціліла: «Маг» Френсиса Барретта. У Страйка склалося враження, що демонстрація цієї книжки — знак пошани, тож він погортав сторінки з глибоко зацікавленим виглядом, головно для того, щоб Самайн був задоволений, нікуди не йшов, і його можна було далі розпитувати.
На кількох сторінках знайшлися брунатні плями. Страйк припинив гортати і придивився до них. Схоже було на засохлу кров, яку розтерли по кількох рядках.
Скажу навіть більше, а саме: хто ходить уві сні, той, керуючись винятково духом крови, ще й иньшої людини, ходить туди-сюди, робить справи, лазить на стіни та спроможний на дії, до яких не здатні ті, що не сплять.
— За цією книгою можна чаклувати,— сказав Самайн.— Але це моя книга, бо вона належала моєму-татові-Ґіерму, а тепер — мені.
Тут він простягнув руку, не дозволяючи Страйкові більше нічого роздивитися, раптом охоплений ревнощами до свого майна. Коли Страйк віддав книжку, Самайн притиснув її до грудей, а вільною рукою потягнувся по третє шоколадне печиво.
— Досить, Семмі,— сказала Дебора.
— Я вийшов під дощ і приніс його! — голосно заявив Самайн.— Можу їсти що хочу. Дурненька. Дурепа!
Він копнув пуф, але босій нозі стало від того боляче, і раптовий дитячий гнів Самайна став ще сильнішим. Червоний і войовничий, Самайн почав роззиратися кімнатою; Страйк зрозумів: він шукає, що б перекинути чи розтрощити. Вибір Самайна зупинився на папужках.
— Я відчиню клітку,— пригрозив він матері, показуючи на пташок. Кинувши «Мага» на диван, він поліз нагору, нависнув над Страйком.
— Ні, не треба! — занепокоїлася Дебора.— Не роби так, Семмі!
— І відчиню вікно,— провадив Самайн, ступаючи диваном, аж тут Страйк перепинив йому дорогу.— Ха-ха-ха. Дурепа!
— Ні... Самайне, не треба! — просила перелякана Дебора.
— Не слід відчиняти клітку,— сказав Страйк, підводячись і затуляючи собою папужок.— Тоді ваші пташки полетять і більше не повернуться.
— Я знаю,— відповів Самайн.— Попередні не вернулися.
Але його гнів ніби ущухнув перед лицем раціонального спротиву. Стоячи на дивані, він сварливо повторив:
— Я вийшов під дощ. Я його приніс.
— У вас є номер Клер? — спитав Страйк у Дебори.
— Є на кухні,— відповіла вона, не питаючи, нащо йому номер.
— Можете показати, де це? — звернувся Страйк до Самайна, хоч і сам чудово все роздивився. Вся квартира була завбільшки як вітальня в будинку Айрін Гіксон. Якусь хвильку Самайн супився на діафрагму Страйка.
— А ходімте.
Він пройшов по дивану, зіскочив з таким гуркотом, що аж захиталася книжкова шафа, а тоді метнувся до печива.
— Ха-ха-ха,— піддражнив він мати, набравши повні жмені солодкого.— Я його приніс. Дурненька. Дурепа!
І вийшов з кімнати.
Протискуючись у щілину між пуфом і диваном, Страйк нахилився, підхопив покинутого Самайном «Мага» і сховав під пальто. Дебора, яка мирно гачкувала біля вікна, нічого не помітила.
До стіни на кухні було пришпилено короткий перелік телефонів та імен. Страйк з приємністю відзначив, що добробутом Дебори й Самайна опікується кілька людей.
— Хто всі ці люди? — спитав Страйк, але Самайн тільки знизав плечима, утвердивши детектива в підозрі, що він не вміє читати, хоч і пишається «Магом». Страйк сфотографував перелік на телефон, а тоді розвернувся до Самайна.
— Мені б дуже корисно було знати те, що ваш дядько Тюдор сказав про долю лікарки.
— Ха-ха-ха,— відповів Самайн, розгортаючи чергове печиво.— А не скажу.
— Мабуть, дядько Тюдор вам дуже довіряв, що сказав про таке.
Самайн якусь хвильку мовчки жував, тоді ковтнув і, гордовито смикнувши підборіддям, відповів:
— Ага.
— Добре, коли маєш людину, якій можна довірити важливу інформацію.
Самайна потішила ця заява. Жуючи своє печиво, він уперше глянув Страйкові в обличчя. У детектива склалося враження, що Самайнові приємно бачити в квартирі іншого чоловіка.
— То я зробив,— раптом заявив він, пішов до раковини й показав маленький глиняний горщик, в якому зберігалися губка і йоржик.— Я по вівторках ходжу на заняття, і ми там таке робимо. Ранжит нас учить.
— Чудова робота,— похвалив Страйк, беручи глечик у Самайна й роздивляючись з усіх боків.— А де ви були, коли дядько Тюдор розповів, що сталося з доктором Бамборо?
— На футболі,— відповів Самайн.— І це теж зробив я,— повідомив він Страйкові та зняв з холодильника фото в дерев’яній рамці, прикріплене на магніт. То була свіжа світлина Дебори й Самайна; кожен тримав на вказівнику папужку.