— Просто чудово,— замилувався Страйк.
— Ага,— погодився Самайн, забрав фото в Страйка й повернув на холодильник.— Ранжит каже, воно найкраще. Ми були на футболі, і я почув, як дядько Тюдор розмовляє з другом.
— А! — кивнув Страйк.
— А тоді каже мені: «Щоб нікому не казав».
— Правильно,— схвалив Страйк.— Але якщо скажете мені, я зможу допомогти рідним лікарки. Вони дуже сумують. Сумують за нею.
Самайн знову кинув швидкий погляд на обличчя Страйка.
— Але вона вже не повернеться. Люди, які померли, не можуть ожити.
— Не можуть,— погодився Страйк.— Але добре, коли рідні знають, що сталося і куди вони пішли.
— Мій-тато-Ґіерм помер під мостом.
— Так.
— А дядько Тюдор помер у лікарні.
— Бачите? — сказав Страйк.— Добре знати, що сталося, правда?
— Ага,— погодився Самайн.— Я знаю, що сталося.
— Саме так.
— Дядько Тюдор мені сказав, що це зробив Ніко з хлопцями.
Слова прозвучали абсолютно байдуже.
— Можеш сказати її рідним,— провадив Самайн,— але більше нікому.
— Так-так,— відповів Страйк, а його мозок працював дуже швидко.— Дядько Тюдор знав, як саме Ніко та хлопці це зробили?
— Ні. Тільки знав, що зробили.
Самайн узяв ще печиво. Здавалося, йому немає що додати.
— Можна скористатися вашою вбиральнею?
— Нужником? — перепитав Самайн з повним ротом шоколаду.
— Так. Нужником,— відповів Страйк.
Як і решта квартири, ванна кімната була стара, але абсолютно чиста. Шпалери тут були зелені з рожевими фламінго — збереглися з сімдесятих, а нині знову вважалися модним кітчем. Страйк відчинив шафку, знайшов пачку лез до гоління, розгорнув «Мага» й одним акуратним рухом вирізав заплямовану кров’ю сторінку, яку склав і сховав у кишені.
На сходах він вручив книжку Самайнові.
— Ви її лишили на підлозі.
— Ой,— відповів Самайн.— Тю.
— Нічого не робіть папужкам, коли я піду, домовилися?
Самайн звів очі до стелі й заусміхався.
— Домовилися? — повторив Страйк.
— Добре,— нарешті зітхнув Самайн.
Страйк повернувся до дверей вітальні.
— Я вже йду, місіс Аторн,— сказав він.— Дуже дякую за розмову.
— До побачення,— відповіла вона, не дивлячись на нього.
Страйк спустився сходами й вийшов під дощ. Там він на мить спинився, думаючи. Він так укляк, що якась жінка підозріливо озирнулася.
Прийнявши рішення, Страйк завернув ліворуч й зайшов до крамниці залізних виробів просто під квартирою Аторнів.
З-за прилавку на нього глянув похмурий сивань у фартуху. Одне око в нього було більше за інше, через що чоловік здавався злостивим.
— Доброго ранку,— привітався Страйк.— Я оце щойно спустився від Аторнів. Я так розумію, ви маєте розмову до Клер Спенсер?
— А ви ще хто? — спитав власник крамниці з сумішшю подиву й агресії.
— Друг родини,— відповів Страйк.— Можна спитати, чому ви лишаєте листи до їхньої соцпрацівниці?
— Бо в соціальній службі жодна скотина не бере слухавки,— прогарчав крамар.— А до цих що говори, що не говори,— додав він, тицяючи в стелю.
— Є якась проблема? Я можу зарадити?
— Не думаю,— відрубав крамар.— Мабуть, вас ця ситуація тільки тішить, якщо ви друг родини, та? Тільки мені довелося брязкати гаманцем! Усе лайно вигребли, а платити мені, га?
— Яке лайно? — спитав Страйк.
Крамар залюбки пояснив. Виявилося, що квартира над ним довгий час становила загрозу для громадського здоров’я, бо там багато років складали мотлох, завелися паразити, а якщо коротко, то особисто йому довелося ще й платити за радощі життя під парою кінчених...
— Ви говорите про моїх друзів,— застеріг Страйк.
— От самі й платіть,— буркнув крамар.— Вивертайте кишені за труїння пацюків. У мене стеля просіла від їхнього гівна...
— Я щойно був нагорі, і там абсолютно...
— Бо минулого місяця, як я пригрозив піти в суд, усе лайно вигребли! — буркнув крамар. Приїхали якісь двоюрідні з Лідса,— а поки я не згадав про суд, усім було байдуже,— і повертаюся я в понеділок, а все вже чистенько. От падлюки хитрі!
— Так ви ж хотіли, щоб було чисто?
— Я хотів компенсації за витрати! Шкода будівлі, купа грошей на дератизацію... цим двом не можна жити без нагляду, то хворі люди, їх треба в притулок! І якщо я з цим маю іти в суд, я піду!
— Дружня порада,— усміхнувся Страйк.— Якщо ви бодай щось зробите проти Аторнів, знайте, що вони мають друзів, які подадуть позов на вас. Гарного дня,— додав він, прямуючи до дверей.
Той факт, що в квартирі Аторнів нещодавно прибирали родичі, дозволяв виснувати, що ніде в квартирі не заховано рештки Марго Бамборо. З іншого боку, Страйк має криваві плями й чутки, яких годину тому ще не мав. Він досі не відчував схильності вірити у втручання надприродних сил, але мусив визнати, що рішення поснідати на Сент-Джон-стріт стало на диво влучним вибором.
39
...тим шляхом ішли,
Коли шалені грози налетіли...
І так стежину знайдену згубили
І манівцями далі поблудили...
Будильник Робін задзвонив о шостій тридцять ранку п’ятниці. Їй саме снився Метью: прийшов до квартири на Ерлз-Корті й умовляв повернутися до нього, казав, що був йолопом, обіцяв ніколи більше не скаржитися на її роботу, переконував визнати, що вона скучає за їхніми стосунками. Питав, чи справді їй подобається жити в орендованій квартирі, без певності й пари, й уві сні Робін потягнуло до тих давніх стосунків, якими вони були, перш ніж робота в Страйка все так ускладнила. Уві сні Метью був молодший, значно добріший, він відмовлявся від Сари Шедлок — помилки, дурниці, безглуздої хиби. Десь на тлі фігурувала сусідка Робін — саме сусідка, не відсторонено-ґречний Макс, а бліда манірна дівиця, яка підтакувала Метью, хихотіла, коли він на неї дивився, і закликала Робін поступитися йому. Тільки вимкнувши нарешті будильник і виборсавшись із туману сну, Робін, яка лежала лицем у подушку, зрозуміла, що вигадана сусідка була їй дуже схожа на Синтію Фіппс.
Вона сіла в ліжку, намагаючись згадати, нащо поставила будильник на таку ранню годину. Кремові стіни її кімнати заливала бузкова блакить раннього ранку. Тоді Робін згадала, що Страйк запланував на сьогодні нараду всієї команди, першу за два місяці, і просив її приїхати на годину раніше, щоб устигнути обговорити справу Бамборо.
Страшенно втомлена, як це повелося останнім часом, Робін помилася, вдягнулася, плутаючись пальцями в ґудзиках; забула, куди поклала телефон, на півдорозі до кухні виявила пляму на светрі й загалом дусалася на життя і ранній підйом. Піднявшись нагору, вона побачила Макса, який у халаті сидів за столом і вивчав книгу рецептів. У телевізорі ведучий ранкового шоу питав: Валентинів день — то суцільний цинізм і комерція чи нагода додати дрібку такої потрібної романтики в шлюбні стосунки?
— У Корморана є якісь особливі потреби в плані їжі? — спитав у неї Макс, а коли Робін витріщилася на нього, не розуміючи, нагадав: — Я про сьогоднішню вечерю.
— А,— згадала Робін,— та ні. Він їсть усе.
Вона переглянула пошту на телефоні за горням чорної кави. З острахом побачила листа від адвокатки: «Досудове врегулювання». Відкривши, побачила, що пропонують конкретну дату: середа, дев’ятнадцяте березня — більш ніж за місяць. Робін уявила, як Метью розмовляє з власним адвокатом, дивиться свій графік, утверджує свою владу — як завжди. «Я зайнятий цілий наступний місяць». Тоді уявила, як вони сидять по різні боки переговірного столу, кожен зі своїм юристом, і відчула паніку, перемішану з гнівом.
— Ти б поснідала,— сказав Макс, не відриваючись від рецептів.
— Пізніше щось перехоплю,— відповіла Робін і закрила пошту.
Вона взяла пальто, яке раніше поклала на бильце дивана, і спитала:
— Максе, ти не забув, що на вихідні приїде мій брат з подругою? Не думаю, що вони тут багато сидітимуть, це їм просто база.
— Ні-ні, все добре,— неуважно озвався Макс, занурений в рецепти.