Крамниця іграшок.
«Хай йому біс, Еммі, ось дивлюся на весь цей мотлох, тут уже не скажеш: «Я радий з того». Весь цей непотріб, ці фарбовані яєчка я в дитинстві мусив клеїти разом з мамою. Навіть не хочу тобі казати, що за це платили». — «Ось бачиш!» — «От наволоч! Так би й розбив вітрину! Такий непотріб! Яка лише підлість — так визискувати бідних людей».
Жіночі пальта. Франц хотів пройти повз, та цього разу Еммі сама його зупинила. «Якщо хочеш, то тепер я можу тобі багато чого розказати. «Пошив дамських пальт. Для гарних паній». Як ти думаєш, скільки за це платять?» — «Та ходімо вже, не знаю і знати не бажаю. Сама винна, якщо за таку платню працюєш». — «Зачекай, а що б ти робив на моєму місці?» — «Та я був би віслюком, якби погодився на ту роботу за якихось кілька пфеніґів. Сказав би, що сам хочу носити таке пальто з шовковою підбійкою». — «Чи ти ба який!» — «Та я б уже подбав, щоб мати таке пальто. Бо інакше я віслюк, і тоді господар правий, що платить мені 80 пфеніґів». — «Та, годі тобі дурниці молоти!» — «А чого це? Бо я в брудних штанях? Знаєш, Еммі, то через коня, який упав у шахту метро. Ні, я за 80 пфеніґів ні за що не погодився б, за тисячу марок — то ще можна». — «Де ж ти їх візьмеш?»
Еммі допитливо дивиться на нього. «Та я їх не маю, я просто кажу, але такі гроші я ще одержу, а не якісь жалюгідні мідяки». Вона горнеться до нього, дивується, їй добре.
Американська прасувальня, відчинене навстіж вікно, дві прасувальні дошки в клубах пари, в глибині сидять і курять чоловіки не надто американського вигляду, спереду молодий, чорнявий кравець із закасаними рукавами. Франц зазирнув досередини. Він аж скрикнув на радощах: «Еммі, моя маленька, як чудово, що я тебе сьогодні зустрів, просто чудово!» Вона ще не розуміє, куди він хилить, але їй дуже приємно; побачив би її зараз той хлопець, що її кинув, напевне, добряче б розізлився. «Еммі, любонько, ану поглянь на цей заклад!» — «Одним прасуванням він тут багато не заробить». — «Хто?» — «Та той чорнявий». — «Ні, той не заробить, зате інші зароблять». — «Які це? Оті? Звідки ти взяв? Я їх не знаю». — «Та я їх також уперше бачу, але таких людей знаю. Поглянь на господаря, тут він прасує, а в задній кімнаті робиться щось геть інше». — «Кубло розпусти?» — «Може й так, але ти тільки подивися на них, то ж усе шпана сидить. Думаєш, чиї то костюми тут висять? От був би я поліцаєм з жетоном і просто зайшов би сюди щось поспитати, то вони б уже всі як миші порозбігалися». — «Та ти що?» — «Це ж усе крадений товар! Американська прасувальня, авжеж! Спритні хлопці! Тільки подивися, скільки диму напустили. Живуть і у вус не дують».
Франц і Еммі пішли собі далі. «Ось так, Еммі, треба робити, як ті. Ото справжнє життя! Тільки не гарувати. Про це можеш забути. Від роботи матимеш самі мозолі на руках, а грошей катма. Хіба ще одну дірку в голові заробити можна. Кажу тобі, від самої роботи ще ніхто не розбагатів. Багатіють лише через обман. Сама бачиш».
«А чим же ти займаєшся?» Вона сповнилася надії. «Та ходімо, Еммі, якось тобі розкажу». І ось вони знову в товкотнечі Розенталерштрасе, пройшлися по Софієнштрасе, вийшли на Мюнцштрасе. Франц крокує швидко, немов під звуки сурм, що виграють марш. У чистім полі бій гримів, ми билися затято, ре-те-те-те, ре-те-те-те, дісталось ціле місто нам та ще й грошей багато, ре-те-те-те, ре-те-те-те, те-те!
Вони удвох сміються, так, дівку підчепив що треба. Вона зветься просто Еммі, але вже спізнала, що таке соціальна каса й розлучення. Вони обоє почуваються пречудово. Еммі питає: «А де це твоя друга рука?» — «Та лежить удома в моєї нареченої, не хотіла мене пускати, то я їй руку залишив у заставу». — «Сподіваюся, та рука така сама кумедна, як і ти сам». — «Ще б пак! А ти хіба не чула, що я зі своєю рукою нову кнайпу відкрив, рука стоїть на столі й цілий день торочить: «Хто не працює, той не їсть. Хто не працює, той голодує». Вхід — десять пфеніґів, а роботяги валом валять і тішаться з того». Еммі сміється, повисає на його руці, Франц теж сміється: «Та легше, легше, а то ти мені ще й другу руку висмикнеш».
Містом їздить дивний маленький візок: на ньому сидить паралітик, штовхає руками важіль і так котиться вперед. Візок, прикрашений купою пістрявих прапорців, їде вздовж Шенгаузераллее, зупиняється на кожному розі, довкола нього збираються люди, а помічник інваліда пропонує всім охочим придбати поштівки по десять пфеніґів за штуку з таким написом: