Отже, Герберт знову живе на Ельзасерштрасе, а Єва винайняла розкішну квартиру в Західному Берліні, це для неї не вперше, вона гадає, що поживе там якийсь час, доки не набридне біржовикові, а тоді знову перебереться на Ельзасерштрасе.
Ще в потязі, в купе першого класу, де вона терпіла нудне товариство біржовика та вдавала пристрасть, вона розмірковувала про Франца: цікаво, що він зараз робить? Її банкір зійшов на якійсь станції ще на під'їзді до Берліна, й коли вона залишилася в купе сама, раптом згадала, що Франц знову пропав.
Якою ж радісною була несподіванка для неї, Герберта та Еміля, коли 4 липня (середа), відчиняються двері, й хто це заходить? Ну хто, звісно хто, ви вгадали. Чепурний, прилизаний, із залізним хрестом на геройських грудях, карі очі та погляд, як завжди, такий вірний, тепла долоня та міцний потиск руки: Франц Біберкопф. Тримає фасон! А ті як побачили його, то ледь зі стільців не попадали. Еміль уже знає про всі зміни, він тішиться й позирає на Герберта з Євою. А Франц — просто дженджик! «Хлопче, та ти, напевне, в шампанському ноги миєш?» — радіє Герберт. Єва нічого не може збагнути. Правий рукав Франца заправлений у кишеню, тож рука у нього не відросла. Вона обійняла його й розцілувала. «Боже, Францику, а ми оце сидимо й сушимо собі голову, що ж тепер Франц поробляє, так хвилювалися за тебе, ти й не уявляєш». Франц обійшов стіл, поцілував Єву, поцілував також Герберта й Еміля: «Та що за дурниці, чого про мене переживати?» Він хитро примружив очі. «Ну, як я вам? Герой війни у пілотській шкірянці?» Єва в захопленні: «То що, що ж таке з тобою сталося, я так радію, дивлячись на тебе». — «Я також». — «І з ким ти тепер гуляєш, Францику?» — «Гуляю? А, ось ти про що! Та ні з ким. Нікого в мене нема». І розказує їм усе, й обіцяє, що віддасть Герберту всі гроші, до останнього пфеніґа, за кілька місяців зможе все виплатити. Тут Герберт і Єва розсміялися. Герберт помахав у Франца перед носом коричневим білетом на 1000 марок: «Хочеш, Франце?» Єва просить: «Франце, будь ласка, візьми». — «Виключається. Ми цього не потребуємо. Може, хіба що в шинку разом обмиємо, тоді годиться».
Герберт, Єва та Еміль благословили Франца на все, чим він займається. Єва, яка ще й досі його кохає, хоче прилаштувати до Франца одну дівчину. Він упирається, каже: та знаю я ту дівку, ні, ти не знаєш її, і Герберт її не знає, а звідки ж ти її знаєш, вона зовсім недавно в Беріні, приїхала з Бернау, вона, зазвичай, тільки ввечері приїздила на Штеттинський вокзал, якось я її там зустріла й сказала їй: дивися, ще під колеса втрапиш, якщо не полишиш цього й постійно їздитимеш сюди, тут, у Берліні, ніхто довго не протримається. А вона на це розсміялася й сказала, що приїздить просто розважитися. Знаєш, Франце, Герберту я вже цю історію розказала, й Емілю також. Якось сидить вона там біля дванадцятої в кафе. Я підходжу й питаю її: а чого ти так набурмосилася, голубко, що це ти розкисла, аж тут вона розплакалася, каже, що її забрали у відділок, паперів вона не мала, а ще вона неповнолітня, і тепер їй нікуди дітися. Мала вона роботу, та її вигнали, бо поліція послала туди запит, а мати також її з дому витурила. Каже: «І все тільки тому, що я хотіла трохи розважитись. А що мені ввечері у Бернау робити?»
Еміль слухає, підперши, як завжди, голову руками, та й каже: «Тут вона цілком права. Я також знаю Бернау. Ввечері там мертва тиша».
Єва: «От я й вирішила трохи поопікуватися дівчинкою. На Штеттинський вокзал я їй заборонила ходити». Герберт розкурив імпортну сигару: «Якщо ти справжній чоловік, Франце, то міг би кого завгодно з тої дівчини зробити. Я її бачив. Дівчисько — клас!» Еміль докидає: «Трохи замолода, але справді класна. Дівка не промах».
І вони перехилили ще по одній.
Наступного дня, десь ополудні, та дівчина вже стукає у двері, Франц із першого погляду був зачарований. Єва її ще й «підсолодила», до того ж він сам хотів би зробити Єві приємність. Але дівчина справді просто чудова, клас, вищий ґатунок, такої в його списку ще не було. Маленька, в легкій білій сукенці, виглядає школяркою, рухається скрадливо, м'яко, нараз вона опинилася біля нього. Минуло всього півгодини, а Франц уже не може уявити, як він тут жив без цієї маленької кралечки. Власне, її звати Емілія Парсунке, але вона хоче, щоб її кликали Сонею, Єва так завжди її називає, бо в неї вилиці, як у росіянки. «А Єву також насправді звуть Емілією, як і мене. Вона сама мені сказала». Сидить у Франца на колінах, а він гойдає її, не може надивитися на це таке витончене, пружне диво-дівчисько й зачудовується, що за щастя привалило йому в дім. Отак воно у житті буває — то вгору, то вниз. Того чоловіка, який Єву так охрестив, сам він добре знає, адже це він і був, він з нею гуляв ще до Іди, шкода, що він тоді з Євою не залишився. Та що вже тепер казати, зате тепер ось яку має.