«Одного ніяк не збагну, — каже вона, стоячи посеред кімнати, — ось була в нього ця історія з Пумсом, це ж справжні негідники, а він і палець об палець не вдарить, щоби поквитатися з ними. Зараз йому добре ведеться, але ж втратити руку — це не жарти». — «Та я і сам не розумію». — «По всьому видно, що говорити про це він не бажає. А знаєш, Герберте, я тобі так скажу, він же розповідав Міці, як руку втратив. Але де це було і хто це зробив, вона не знає. Я вже її про це питала. Вона каже, що не знає і не хоче з ним про це мову заводити. Така вже вона м'якосерда, ця Міца. А тепер, може, вона й замислюється над усім цим, коли сама сидить удома. Думає, мабуть, де це зараз Франц і чи не вскочив він знову в якусь халепу. Ой накличе Франц біди на свою голову. Краще б про себе потурбувався. От якби Міца нацькувала його на Пумсову банду». — «Оце так!» — «Кажу тобі, Франц має це зробити, і це буде правильним. І хіба він не буде правий, коли візьметься за ніж чи за револьвер?» — «Як на мене, то давно вже пора. Звичайно, я порозпитував у декого про ту історію. Але Пумсові пацани міцно тримають язик за зубами: не знаємо, мовляв, і все тут є». — «Та завжди хтось знайдеться, який усе розбовкає». — «І чого ж ти хочеш?» — «Щоб Франц зайнявся цією справою і кинув, нарешті, того Віллі й анархістів разом з комуністами, і всю цю потолоч, з такими жодного пфеніґа не заробиш». — «Дивись, Єво, щоб сама не обпеклася».
Євин покровитель поїхав до Брюсселя, тож вона запросила до себе Міцу, щоб показати їй, як то живеться заможнім людям. Адже такого Міца ще не бачила. А той біржовик настільки втратив голову, що навіть обладнав маленьку дитячу кімнату, де жили дві мавпочки. «Думаєш, Соню, що це для мавпочок? Якби не так! Тих мавпочок я сама завела, адже така гарна кімнатка порожня стоїть, а Герберт обожнює мавпочок, він так ними тішиться, коли приходить сюди». — «Що, ти сюди й Герберта водиш?» — «А що тут такого? Мій старий його знає, він страшенно ревнує до Герберта. Але це якраз дуже добре. Та він би мене давним-давно спровадив, якби не був такий ревнивий. Він хоче від мене дитину, уяви собі, саме для цього облаштував цю дитячу кімнату». Вони розсміялися. Кімнатка затишна, оздоблена строкатими малюнками, обвішана стрічечками, з низьким дитячим ліжечком. По ґратках ліжечка вгору і вниз лазять дві мавпочки; Єва взяла одну на руки й задивилася кудись удалечінь. «Я б хотіла зробити йому приємність і народити дитину, але не від нього. Ні, тільки не від нього». — «А Герберт що, не хоче?» — «Ні, не хоче. А я хотіла б мати дитину від Герберта або від Франца. Ой, Соню, ти не сердишся, що я таке сказала?»
Та Соня робить щось зовсім несподіване для Єви. Соня скрикнула, обличчя її стало збудженим, вона забрала у Єви мавпочку й відкинула її геть, а сама міцно обняла й цілує Єву, така щаслива, втішена, блаженна, Єва нічого не розуміє й відвертає обличчя, бо Соня ніяк не може зупиниться й далі обціловує її. «Ну, що ти, Єво, що ти! Я зовсім не серджусь на тебе, я така рада, що ти його любиш. Ти дуже кохаєш його? Хочеш від нього дитину? Ну, так скажи йому про це». Єві нарешті вдалося відсторонити Соню. «Ти що, зовсім глузду позбулася? Соню, заради Бога, та що це з тобою таке? Зізнайся, ти хочеш мені його сплавити?» — «Та що ти! Я хочу, щоб він лишався зі мною, я ж люблю мого Франца. Але і тебе я також люблю. Ти — моя Єва!» — «Хто я?» — «Моя Єва, моя Єва!»