І ось тепер сидимо вдвох. «І що ви на це скажете?» — «А що, фройляйн, хіба варто було вам так кричати того разу?» — «Та я просто злякалася». — «Мене злякалися?» — «Та з часом звикаєш до будь-якої людини». — «Дуже люб'язно з вашого боку». Ач як вона бісики очима пускає, чортеня таке, гарна, яка мила сучка, б’юся об заклад, ти ще сьогодні моєю будеш; не так швидко, хлопче, я хочу, щоб ти трохи посмикався, а потім розкажеш мені, все, що задумав. А як той баньки витріщає. Ніби селери об'ївся.
І ось уже піаніст відспівав, фортепіано стомилося, також хоче поспати, а Райнгольд і Міца піднялися на пагорб, їм ще кортить трохи лісом прогулятися. Балакають собі про те, про се, йдуть попід руку, а він незлецький хлопець. А коли о шостій вони повернулися до кнайпи в міському саду, там на них чекає уже Карл, він машиною повернувся з Берліна. Не додому ж повертатися в такий чудовий вечір, сьогодні місяць уповні, то, може, сходимо до лісу, там має бути чудово, ну що, згода? І ось о восьмій вони утрьох ідуть гуляти до лісу, але Карл ще має заскочити до готелю, щоб замовить кімнати й перевірити, що там з машиною. Давай пізніше зустрінемось у міському саду.
У лісі багато дерев, багато пар ходять попід руку, тут є й досить глухі стежки. Замріяно йдуть вони поряд. Міца все поривається щось запитати, але не знає, що саме, так гарно йти з кимось попід руку, спитаю його іншим разом, сьогодні такий гарний вечір! О Боже, що подумав би про мене Франц, тут так гарно, але треба швидше вертатися. Райнгольд тримає її попід руку, він іде ліворуч, адже має обидві руки, а у Франца тільки ліва, тож він і йде завжди з правого боку, незвично так іти, така міцна, сильна рука, оце чоловік! Вони йдуть поміж дерев, земля м'яка, у Франца гарний смак, відіб'ю її в нього, поживу з нею місяць, а він хай як хоче. Почне комизитися, то за першої ж нагоди так одержить по довбешці, що більш не підведеться. А дівка таки гарна, славна дівка, ще й вірна йому!
Йдуть собі та балакають про се, про те. Вже й стемніло. Краще балакати, ніж іти мовчки; Міца зітхає, небезпечно йти мовчки, відчуваючи близькість іншого. Вона весь час позирає навсібіч, намагаючись запам'ятати дорогу. Ніяк не пригадаю, чого мені від нього треба; зрештою, що ж мені було потрібно від нього? Вони майже весь час ходять колами. Але ось Міца непомітно повернула в бік шосе. Розплющ очі, приїхали.
На годиннику восьма. Райнгольд дістав кишенькового ліхтарика, прямують до готелю, ліс залишився позаду, а пташечки, пташечки, як же гарно вони цвірінькали, як гарно! У нього ясні очі. Йде собі мирно поряд з нею. Бляхар самотньо чекає їх на терасі.
«Ну що, замовив кімнати?» Райнгольд роззирається, де це Міца? Її немає. «А де наша пані?» — «Пішла до себе». Стукає до неї. «Пані просила передати, що вже лягла».
У ньому аж затремтіло щось. Як же було гарно! Темний ліс, пташечки… Чого мені, власне, треба від неї? Яка ж у Франца славна подружка; хочу її собі. Райнгольд сидить на терасі разом із Карлом; курять товсті сигари. Посміхаються один до одного: «Що ми, власне, тут робимо? З таким самим успіхом можна й дома поспати». Райнгольд досі ще дихав глибоко й повільно, раз по раз пихкав своєю сигарою, темний ліс, ми ходимо колами, вона веде мене назад. «Як хочеш, Карле, я на ніч тут залишуся».
Потім крокують обоє до узлісся, сіли собі й дивляться на машини, що шугають попри них. У цьому лісі стільки дерев, земля така м'яка, стільки людей гуляють тут, взявшись за руки, який я все-таки скурвий син!
То була середа, 29 серпня 1928 року.
А через три дні все повторилося. Бляхар під'їхав на машині; та й до Міци, а Міца одразу погодилася, коли він запитав її, чи не хоче знову поїхати до Фраєнвальде, Райнгольд також буде з ними. Цього разу я не піддамся, думає вона, сідаючи до авта, не піду з ним до лісу. А погодилася вона так швидко, бо Франц увесь вчорашній день був такий похмурий і не каже, в чому річ, а я мушу дізнатися, мушу вивідати, в чому річ. Вона ж дає йому гроші, він має все, йому нічого не бракує, то що ж його так гризе?
Райнгольд сидить у машині поряд з нею, зразу обійняв за стан. Усе вже вирішено: сьогодні ти назавжди покидаєш свого любого Франца, сьогодні ти лишишся в мене і зоставатимешся так довго, як я того захочу. Ти в мене п'ятисота чи тисячна, й дотепер усе йшло добре і без проблем, то й цього разу обійдеться без проблем. Вона собі сидить і не знає, що буде далі, а я знаю, і це добре.