Я твоя, ходімо, скоро будемо вдома, я твоя.
Вумм вумм.
Книга восьма
Ніякої користи. Й досі ніякої користи. Франц Біберкопф одержав удар молотом по голові, він знає, що програв, та досі не розуміє чому.
Друге вересня. Франц, як завжди, прогулявся містом, з'їздив з елегантним крамарем на пляж у Ваннзее. Третього, в понеділок, дивується він, що Міцекен досі не повернулася, нічого не сказала, господиня також нічого не пригадує, вона й не телефонувала. Напевне, вирушила за місто зі своїм поважним другом і покровителем, і той невдовзі доправить її додому. Що ж, почекаємо до вечора.
Пообідня пора, Франц сидить удома, аж тут дзвінок у двері — лист для Міці від її покровителя, надісланий пневматичною поштою. Що ж це таке? Я гадав, що Міца у нього. Ану ж відкрию листа: «…я здивований, Соню, що ти мені навіть не подзвонила. Учора й позавчора я чекав на тебе в конторі, як ми й домовлялися». Та в чому річ? Куди ж це вона запропастилася?
Франц схопився, роззирнувся за капелюхом, вискочив на вулицю. Нічого не розумію, треба гайнути до старого пана. Гей, таксі!
«Як, її не було у вас? Коли ж вона востаннє сюди приходила? У п'ятницю? Ага». Обмінялися поглядами. «У вас же є небіж, може, вона з ним?» Старий пан розлютився: «Ану, сюди його негайно! А ви залишіться поки що тут». Сидять, цмулять потроху червоне вино. З'явився небіж. «Це Сонин наречений. Ти знаєш, де вона зараз?» — «Я? А що сталося?» — «Коли ти її востаннє бачив?» — «То все плітки, я вже два тижні її не бачив». — «Мабуть, таки правда, бо так вона і мені казала. А відтоді не зустрічався з нею?» — «Ні». — «І нічого не чув про неї?» — «Анічогісінько. А що сталося?» — «Ось цей пан зараз тобі сам розповість». — «Вона пропала, від суботи її немає, нікому нічого не сказала, всі її речі на місці, і нікому жодного слова». А старий пан: «Може, вона нове знайомство завела?» — «Навряд чи». П'ють червоне вино, вже утрьох. Пригнічений Франц замовк, не знає, що й думати, лиш промовив: «Мабуть, треба ще трохи зачекати».
Її обличчя убите, її зуби убиті, її очі убиті, її губи, її язик, її шия, її тіло, її ноги, її лоно убите.
І наступного дня її немає. Нема — і все. Дома все так, як вона залишила. А її немає — і все. Може, Єва щось знає? «Ти посварився з нею, Франце?» — «Ні. Сварка, щоправда, була, але два тижні тому, і ми помирилися». — «Якесь нове знайомство?» — «Та ні, вона розповідала мені про небожа свого старого, але той нічого не знає, я з ним бачився». — «Може, треба за ним поспостерігати, раптом вона все-таки в нього?» — «Думаєш?» — «Не зайве було б перевірити. З Міцою ні в чому не можна бути певним. У неї дуже мінливий настрій».
А її все нема. Два дні Франц нічого не робить, думає: не буду за нею бігати. Але про неї так нічого й не чути, тоді він цілий день вистежує небожа, а наступного дня в обід, коли господиня помешкання пішла у справах, Франц з елегантним крамарем хутко залізли до нього в квартиру, скориставшись відмичкою, двері легко піддалися, в його кімнаті повно книжок, але жодних слідів перебування жінки, на стінах гарні картини, скрізь книжки, ні, її тут не було, я знаю аромат її пудри, тут пахне геть інакше, гайда звідси, не чіпай нічого, господиня — бідна жінка, вона здає кімнати, з того тільки й живе.
У чому ж річ? Франц сидить у себе дома. Сидить година за годиною. Де Міца? Пропала й не озивається. Що тут сказати? Перевернув усе в кімнаті догори дриґом, навіть постіль стягнув, але потім знов застелив. Кинула мене? Такого бути не може. Не може такого бути! Кинула! Що я їй зробив? Я ж нічого поганого не зробив. А ота історія з небожем, вона ж мені пробачила.
Хто це прийшов? Єва. «Чого це ти в темряві сидиш, Франце? Увімкнув би світло». — «Міца мене кинула. Хіба таке можливо?» — «Та не журися, Міца скоро вернеться. Адже вона тебе кохає, тож нікуди від тебе не втече, повір, я в людях розбираюся». — «Та знаю. Я й не журюся. Звісно, що повернеться!» — «От бачиш, напевне, у неї якась там пригода, може, зустріла когось із колишніх, вирішила трішки прокататися, я її давно вже знаю, ще коли ти з нею не був знайомий, у неї таке буває, перепади настрою». — «Все одно якось воно дивно. Не знаю, що й думати». — «Вона ж тебе кохає. Подивись краще сюди, Франце, помацай мій живіт». — «А що таке?» — «Дитятко, від тебе. Пам'ятаєш? Це вона, Міца, так хотіла». — «Що?» — «Так, дитятко».
Франц приклав голову до Євиного живота: «Міца, кажеш, хотіла? Дай-но я сяду. Не може бути!» — «От побачиш, Франце, як вона зрадіє, коли повернеться». Аж тут Єва сама розплакалась. «Єво, та ти ще більше за мене хвилюєшся!» — «Та не кажи, я від цього просто хвора! Не розумію, що це вона таке втяла». — «От бачиш, тепер я маю тебе втішати». — «Та то все нерви, напевне тому, що я вагітна». — «Дивись, от Міца повернеться, то тобі через це ще бучу влаштує». А Єва плаче й ніяк не може заспокоїтися.