Терпить він знущання й кпини, та не хоче він жалітись, у ярмі він научився, як брехати і молитись. З дня у день усе по колу, і життя мов заніміло, дух його погас раніше, ніж погасло його тіло. [Полювання, полювання, кляте полювання, а вони все мене заганяли, я завжди викладався, як міг, а тепер я заїхав у болото і я не винний в тому, що ж я мав робити. Я звуся Францом Біберкопфом, і я досі такий, як колись, тож стережіться.]
Обірвався шлях життєвий у весняную погоду, у могилі віднайшов він свою втрачену свободу. І тюремний дзвін у тиші з ним прощається навіки, був він втрачений для світу і в тюрмі склепив повіки. [Стережіться, панове, ще не знаєте ви Франца Біберкопфа, він за гріш не продається, якщо вже мусить він зійти в могилу, на кожнім пальці по душі з собою забере й пошле їх до Господа Бога, нехай їх туди зарахують і нехай вони скажуть: ми перші прийшли, а за нами вже Франц. Тож не дивуйся, Господи Боже, що він прибуде з таким супроводом, ви ж самі за ним полювали, а тепер він прибуде у великому екіпажі, на землі він був таким маленьким, тож тепер у небі покаже вам, хто ж він такий.]»
А ті за столом все балакають та співають, Франц Біберкопф весь час був неначе в напівсні, але тепер він знову бадьорий і свіжий. Він знову привів себе до ладу, пристебнув руку, скаже, що втратив її на війні, постійно йдеться про війну. Війна ніяк не скінчиться, допоки живеш — воюєш, тут головне — на ногах твердо стояти.
Піднявся Франц залізними сходами бістро, і от він уже на вулиці. А там накрапає, мрячить, дощить, темрява, звична штовханина на Пренцлауерштрасе. На розі Александерпштрасе юрмляться люди, і поліція тут як тут. Франц повернувся і попрямував у той бік.
Зараз двадцять хвилин на десяту. У критому дворі управління поліції стоять кілька людей і розмовляють. Розказують анекдоти й розминають ноги. До них підходить молодий комісар, вітається. «Уже десять на десяту, пане Пільц, ви не забули нагадати їм, що машина нам потрібна на дев'яту?» — «Та колега нагорі саме телефонує в Александрівські казарми; машину ми ще вчора вранці замовили». Підходить ще один: «Звідти відповідають, що машину послали ще за п'ять хвилин до дев'ятої, але вона заїхала кудись не туди, сказали, що зараз вишлють іншу». — «Це ж треба — не туди заїхали, а ти тут стій і чекай». — «Я питаю: де машина, а він каже: а хто говорить, а я йому: секретар Пільц, тоді вже й він каже: лейтенант такий-то. А я до нього: лейтенанте, я телефоную за дорученням пана комісара, мені наказано дізнатися, що там з машиною. Ми ще вчора замовили в транспортному відділі машину на дев'яту годину для проведення вибіркової перевірки, заявку подали в письмовому вигляді, мені наказано з'ясувати, чи ви її одержали. Ви б чули, яким люб'язним він одразу став, той пан лейтенант, каже, звичайно, машина вже в дорозі, мовляв, сталася накладка чи щось в цьому дусі».
Тут під'їжджають дві вантажівки. На першу машину сіли агенти кримінальної поліції, комісари та кілька агентів-жінок. За деякий час на цій самій машині сюди доправлять близько пів сотні чоловіків і жінок, серед яких буде і Франц Біберкопф, янголи на той час уже покинуть Франца, його погляд буде інакшим, ніж тоді, коли він вийшов із бістро, але янголи танцюватимуть, хочете вірте, хочете — ні, але так воно й буде.
Вантажівка з агентами у цивільному, чоловіками й жінками, вже у дорозі, хоч це й не військова машина, але все-таки автомобіль законности й публічного порядку, вантажний автомобіль, люди сидять на лавках, а він проїздить через Александерплац поміж мирних службових автомобілів і таксі, люди у військовій машині виглядають досить миролюбно, адже це війна непроголошена, вони їдуть виконувати свої службові обов'язки, деякі спокійно курять люльку або сигару, а жінки запитують: ось той пан на передній лавці, він, напевне, кореспондент, завтра все буде в газеті. Вони спокійно повертають праворуч і їдуть по Ландсберґерштрасе; до місця призначення дістаються в об'їзд, а то в найближчих шинках одразу зметикують, що планується облава. Зате перехожі можуть добре роздивитися вантажівку, але свого погляду на ній вони не затримують, адже така машина — то щось погане, лячне, ось уже проїхала, то ловлять злочинців, який жах, що таке існує, ну ходімо, ми ж у кіно зібралися.