«Одного ми спіймали, скоро запопадемо й другого». Як поліція передбачала, так воно і сталося. Хоча не зовсім так сталося, як гадалося. Вони гадали, що скоро його спіймають. А насправді він уже був у них у руках, він ще раніше пройшов через той самий червоний будинок поліцейського управління, тільки через інші кімнати й інші руки, і вже сидить у Моабіті.
Адже Райнгольд ніколи довго не бариться, от і з цією справою покінчив без жодних зволікань. Він не любить воловодити. Ви ж пам'ятаєте, як він тоді з Францом вчинив; за кілька днів зрозумів, що за гру той веде проти нього, й одразу ж вирішив проблему.
Одного вечора Райнгольд вирушив до Моцштрасе, аж бачить — на рекламних тумбах висять оголошення про грошову винагороду за допомогу в розшуку причетних до вбивства; от він і каже сам до себе: треба, щоб мене схопили з фальшивими документами за якийсь дрібний злочин, поцупити дамську сумочку чи щось таке. Буцегарня — найнадійніше місце, коли треба сховатись. І все проходить добре, лише елегантній пані він надто сильно вліпив по пиці. Але то таке, думає Райнгольд, головне — зникнути з поля зору. В управлінні в нього дістали з кишені фальшиві папери на ім'я Морошкевича, і швиденько в Моабіт, в управлінні так і не збагнули, хто саме потрапив їм до рук, адже хлопець ще ні разу не сидів, а який поліцейський може пам'ятати всіх тих, хто перебуває в розшуку? Тихо й мирно проходить судовий процес, поводився він так само тихо й скромно, як то було в управлінні поліції. Але оскільки той Морошкевич був у розшуку в Польщі як кишеньковий злодій, та ще й, негідник, насмілився промишляти в аристократичному районі міста, ні з того ні з сього накинувся на пані, побив її та вихопив у неї сумочку, такого не можна терпіти, тут вам не Росія і не Польща, таке вам не минеться, вирішили Райнгольда показово покарати і припаяли йому чотири роки тюрми з позбавленням прав на п'ять років, з перебуванням під поліційним наглядом після звільнення і таке інше. Кастет конфісковано і прилучено до справи. Засуджений має покрити судові витрати, оголошується перерва на десять хвилин, тут страшенно жарко, занадто натопили, будь ласка, під час перерви відчиніть вікна, засуджений, ви маєте що заявити?
Райнгольд, звичайно, не збирався нічого заявляти, право на перегляд справи за ним зберігається, він задоволений своїм вироком, боятися йому більше нічого. І через два дні все вже позаду, все, все, і він знову викрутився. Паскудна справа з цією Міцою та тим її ослом Біберкопфом, але поки що ми з усім упоралися, поки що все йде за нашим планом, алілуя, алілуя, алілуя!
Ось так повернулася справа, що в той момент, коли схопили Франца й повезли в поліцейське управління, справжній убивця, Райнгольд, уже сидів у Бранденбурзькій в'язниці, ніхто про нього не згадує, він зник, всі про нього забули, і його так і не знайшли б, навіть якби перевернули весь світ догори дриґом. Його не гризли жодні докори сумління, і якби все так пішло, як він собі намислив, то він би й донині сидів там або втік би під час пересилання в іншу в'язницю.
Але світ влаштовано таким чином, що справджуються найдурніші прислів'я, й коли хто думає, що все добре, то, насправді, все не так уже й добре. Чоловік собі думку гадає, а Бог його направляє, або катюзі — по заслузі.
А тепер я хотів би вам розказати, як Райнгольда все-таки вирахували і як йому невдовзі довелося пройти свій тяжкий і суворий шлях. Та кого це не цікавить, той може просто перегорнути кілька наступних сторінок. У цій книжці «Берлін Александерплац» ідеться про долю Франца Біберкопфа, й тут описано правдиві речі, а коли прочитати її двічі або тричі, щоб краще все затямити, ви зможете буквально доторкнутися до істини. Але Райнгольд уже зіграв тут свою роль. І тільки тому, що він є втіленням нещадної сили, яку ніщо в цьому світі не може змінити, я хотів би показати його в останньому запеклому бою. Ви побачите його брутальним і незламним до кінця, він стоїть незворушно там, де Франц Біберкопф хилиться, як билина, і зазнає перетворень, немов елемент, що зазнав дії певних променів. Ех, легко сказати: всі ми люди. І якщо існує Бог, то перед ним ми різнимося не лише тим злом чи добром, що є у нас, ми всі маємо інакшу натуру й інакше життя, ми різнимося за характером, за нашим минулим і за нашим майбутнім. А тепер послухайте, яким був кінець Райнгольда.
І треба ж такому трапитись, що Райнгольду в Бранденбурзькій тюрмі довелося працювати у ткацькій майстерні з виготовлення рогож разом з одним поляком, але тільки справжнім, а той справді був кишеньковим злодієм, до того ж досить бувалим, і він був знайомий із Морошкевичем. Аж раптом він чує, що тут є Морошкевич, о, та я ж його знаю, а де ж це він, а тоді бачить Райнгольда і каже собі: ти диви, а він таки сильно змінився, як таке може бути? Та спершу він удавав, що нічого не знає і з ним не знайомий, а потім підходить до Райнгольда у вбиральні, де було місце для перекуру, пригощає його половиною сигарети й заводить розмову, а той польською три слова докупи зв'язати не може. Райнгольду ця польська бесіда була зовсім не до шмиги, тож він поспішив забратися з ткацької майстерні, кілька разів прикидався, ніби йому стало зле, і майстер через слабке здоров'я доручив Райнгольду обходити камери й забирати готову роботу, тож тепер його колишні колеги з майстерні рідко його бачили. Але той поляк, Длуґа його прізвище, від нього не відчепився. Райнгольд іде від камери до камери й покрикує: «Здавай готову роботу!» А коли вони з майстром підійшли до камери Длуґи і майстер взявся перелічувати рогожі, Длуґа прошепотів на вухо Райнгольду, що знає одного Морошкевича з Варшави, також кишеньковий злодій, може, це твій родич? Райнгольд з переляку тицьнув Длузі пачку тютюну й пішов далі: «Здавай готову роботу!»