Франц Біберкопф лежить без свідомости з цілком відсутнім виглядом, дуже блідий, якийсь жовтуватий, з набряками на ногах, опухлий від голоду, він пахне голодом, солодкуватим ацетоном, всі, хто входять у палату, одразу помічають, що тут відбувається щось незвичайне.
Душа Франца вже досягла найнижчого ступеня, його свідомість прокидається лише час від часу, зате тепер його розуміють сірі миші, що живуть на складі, а також білочки й польові зайці, що вистрибують перед вікнами. Миші сидять у своїх нірках між закритим відділенням та головним корпусом Буха. Туди струмує якась часточка Францової душі, вона никає, шукає, шепоче, запитує, сліпа, й повертається у свою оболонку, яка ще лежить за кам'яною стіною на ліжку і дихає.
Миші запрошують Франца на спільну трапезу і просять не журитися. Що його так печалить? Аж тут виявляється, що йому зовсім не легко говорити. Вони переконують його покласти нарешті цьому край. Людина — то огидний звір, ворог над ворогами, найжахливіше створіння, яке тільки є на землі, гірше за кішку.
Він каже: Недобре жити в людському тілі, я б краще сидів під землею, бігав би полями та їв, що трапиться, а вітер дме, дощ іде, холод настає і відсупає, то краще, ніж жити в людському тілі.
Миші побігли, і Франц — також польова миша — риється у землі разом з іншими.
У закритому відділенні він лежить на ліжку, до нього приходять лікарі, намагаючись підтримувати життя в його тілі, а він тим часом дедалі більше згасає. Вони й самі визнають, що йому вже не допоможеш. Те, що було в ньому звіром, бігає тепер полями.
Щось намагається вирватися назовні, намацує шлях, шукає і знаходить вихід на волю, щось таке, що він зрідка й неясно відчував у собі. Воно пропливає над мишачими норами, шукає чогось між травинок, мацає на землі, де рослини ховають свої корені й де проростає їхнє насіння. Оте щось говорить із ними, і вони розуміють його, загойдалася трава, немов від подуву вітру, й почувся тихий шерех, так ніби насіння падає у ґрунт, то Францова душа повертає землі свої паростки. Але зараз не та пора, холод, мороз, хтозна, скільки насінин проросте, та на полях доволі місця, а в душі Франца багато насінин, вона щодня покидає лікарняний будинок й висіває все нові й нові насінини.