Франц жує й думає собі: це вони через мене. Ну й нехай, тільки щоб не забагато курили. Коли не курять, то й шкоди не буде пташці. А того, що той старий Ґеорґ Дреске зв'яжеться з такими шмаркачами й навіть не підійде до нього, він усе-таки не чекав. Старий хрін, жонатий, порядна людина, а сидить із тою дрібнотою і слухає, що вони патякають. Один із новеньких гукає до Франца: «Ну що, сподобалася пісня, колего?» — «Мені? Сподобалась. Добрі голоси». — «Чого ж ти з нами не співав?» — «Та я краще поїм. Коли закінчу їсти, заспіваю з вами, а то й сам можу щось затягти». — «Гаразд».
Ті собі далі балакають, а Франц неквапом їсть та попиває пивце. Думає про се, про те: де зараз Ліна, і як ця пташка уві сні не падає з жердинки; і хто це там люлькою пахкає. Сьогодні він непогано заробив, от лише той холод… Він їсть, а ті, за столом навпроти, так і зазирають йому до рота. Може бояться, що я вдавлюся? Кажуть, був такий випадок: з'їв чоловік бутерброд із ковбасою, а коли той дійшов до шлунка, то роздумав і піднявся назад до горла та й каже: а чого це гірчиці не було? — й тоді вже остаточно спустився до шлунка. Ось так поводиться справжній бутерброд з ковбасою з хорошої родини. Щойно Франц проковтнув останній шматок і запив його останнім ковтком пива, як із того столу вже гукають: «То як, колего, заспіваєш нам щось?» Цілий хор тут створили, добре, що хоч за вхід платити не треба. Ну то хай, як співають, то курити не будуть. Що мені з того? Але раз дав слово, треба його тримати. Франц задумався, витер носа, з якого аж тече, коли зайти в тепле приміщення, шморгай не шморгай, він думає, куди поділася Ліна й чи не замовити ще кілька сосисок, краще не треба, і так уже гладшаю. Що ж їм такого заспівати, вони ж нічого в житті не розуміють, але раз уже пообіцяв… І раптом в його голові зринула фраза, рядок з вірша, він вивчив його в тюрмі, його там часто повторювали і знали в кожній камері. Раптом Франц завмер, похилив на груди обважнілу голову, розчервонівся, замислився. І потім сказав, не випускаючи з рук гальби: «Знаю одного вірша, вивчив у тюрмі, його склав один арештант, зачекайте, як же його звали, а, так, то був Домс».
Точно. Він уже, напевне, відсидів, але вірш і справді хороший. Він сидить самотою за своїм столиком, Геншке щось там миє в раковині, а ті, інші, слухають, більше нікого немає, залізна пічка аж гуде. Франц підпер рукою голову й читає вірші Домса, а перед його очима постає камера, тюремний двір, але тепер це все на нього не тисне, цікаво, що там зараз за хлопці сидять; ось він сам виходить на прогулянку в тюремний двір, такого вони не можуть уявити, що вони знають про життя?
Починає: «Чи хочеш ти той клопіт мати й суб'єктом чоловічим стати, про це подумай наперід, перш ніж тебе на білий світ дістане повитуха з лона, адже земля скорботи повна. Повір поету цих рядків, який достатньо каші з'їв, ось з Ґете Фауста цитата: «В своїм житті людина рада, лиш як вона ще ембріон». Держави міцний макогон пильнує тебе день і ніч, забороняє кожну річ параграфом або законом! А ти, давай, плати до скону, і пельку маєш ти стулити, у сутінках постійно жити, ходить причмеленим весь час, а коли злість візьме нараз, прямуєш хутко в кнайпу ти, щоб в пиві спокій віднайти, на ранок голова тріщить, а час щось швидко так біжить. І ось вже міль пожерла чуба, вже руки й ноги стали руба, запріли мізки у макітрі, і сам ти ніби лист на вітрі. І ось прийшли осінні дні, упала ложка, ти — в труні! А я тепер питання маю, що ж є життя, я поспитаю. Про це так Шіллер думає: «Найбільшим благом то не є». Життя — закаляний курник: лиш квокнув — і навіки зник».
Слухають мовчки. Після паузи Франц каже: «Так, це він сам склав, із Ганновера він, а я напам'ять вивчив. Гарно, еге ж, про життя, хоча й гірко».
З-за столу навпроти лунає: «То ж пам'ятай про державу, про її макогін, що пильнує за тобою. Але напам'ять вивчити, колего, то ще не вся справа». Франц усе ще сидить, підперши голову, думає про вірші. «Що ж, устриць та ікри немає ні в мене, ні у вас. Свій хліб треба заробити, а то нелегко для неборака. Треба радіти вже з того, що на своїх ногах ходити можеш і в тюрмі не сидиш».
А ті, за іншим столом, знай своєї правлять, сподіваючись, що хлопець ще опам'ятається. «Свій шмат хліба можна по-різному заробити. В Росії раніше шпики були, вони незлецьки заробляли». А другий новенький і собі гуде: «А в нас ще й не такі є, сидять нагорі біля годівниці, зрадили робітництво, продалися капіталістам, ще й гроші за це мають». — «Не кращі за повій». — «Значно гірші».