Та з Францом Біберкопфом усе повернулося геть інакше. Через п'ять тижнів його Іда померла в шпиталі Фрідріхсгайна, померла від множинного перелому ребер, розриву плеври та незначного пошкодження легені, що спричинилося до емпієми, гнійного плевриту, запалення легень, Боже мій, гарячка не спадає, на кого стала ти схожа, лиш поглянь у люстерко, Боже мій, тобі кінець, це вже все, гаплик! Провели розтин, а потім поховали на цвинтарі, що на Ландсберзькій алеї, могила була три метри завглибшки. Вона померла з ненавистю до Франца, але і його лють на неї не вляглася після її смерти, бо її новий друг, бреславець, відвідував її в шпиталі. Тепер вона уже п'ять років під землею, лежить на спині, дошки труни гниють собі, і вона стає перегноєм, та сама, що колись у парусинових туфельках танцювала зі Францом у Трепто в «Райському садочку», що так кохала його і вешталася з багатьма, лежить тепер тихесенько, її уже немає.
А він відсидів усі чотири роки. Убив її, а тепер гуляє на волі, живе собі розкошуючи, пиячить, нажирається від пуза, вивергає сім'я, сіє далі нове життя. Навіть Ідину сестру не обминув. Колись, звичайно, настане і його смертна година. Звісно, всі там будемо. Але йому до того ще далеко. І він це знає. А тим часом він далі снідає у кнайпах і на свій манір прославляє небо над Александерплац пісеньками на кшталт «Відколи грає твоя бабця на тромбоні…» або «Крутих яєць папуга мій не їсть…».
Де тепер той червоний мур Теґельської в'язниці, що вселяв у нього такий страх, від нього він тоді спини відірвати не міг. Вартовий стоїть біля чорної залізної брами, що колись викликала у Франца таку огиду, а брама досі висить на своїх петлях, ніхто на неї й не дивиться, увечері її зачиняють, як то прийнято робити з кожною порядною брамою. Тепер ранок, перед брамою стоїть вартовий і курить свою люльку. Сонце світить, те саме сонце, про яке можна точно сказати наперед, коли воно буде в певному місці небесного склепіння. А чи воно взагалі з'явиться, залежить від хмарности. З трамвая 41-го маршруту виходять кілька чоловік з квітами й пакунками в руках, напевне, йдуть до санаторію, треба пройти вперед, а потім ліворуч уздовж шосе, мабуть, добряче змерзли, бо ниньки холодно. А у в'язниці арештанти сидять по камерах, працюють у майстернях та ходять вервечкою тюремним двором. Суворий наказ: на прогулянку обов'язково з'являтися у черевиках, шапці та шийній хустинці. Начальник робить обхід: «Ну, який був суп увечері?» — «Та міг би бути й смачнішим, і порції більші». Вдає, що не чує: «Як часто міняють постіль?» Можна подумати, що він того не знає.
Один в'язень із одиночної камери пише: «Впустіть сонце! У всьому світі звучить цей заклик. Лише тут, за тюремними мурами, не знайшов він відгуку. Невже ми не маємо права на сонячне світло? Тюремні приміщення сплановано таким чином, що камери в деяких коридорах цілий рік позбавлені сонячного світла, йдеться про коридори північно-східного крила. У ці камери не потрапляє жоден сонячний промінчик, який передав би вітання мешканцям цих камер. З року в рік люди змушені працювати й нидіти без життєдайного сонячного світла». В'язницю оглядатиме комісія, наглядачі бігають від камери до камери.
Інший в'язень пише таке: «У прокуратуру при земельному суді. Під час слухань моєї справи у карній колегії земельного суду пан голова земельного суду доктор X. повідомив мені, що після мого арешту до моєї квартири, розташованої за адресою Елізабетштрасе, 76, за моїми речами прийшов якийсь невідомий та прихопив їх із собою. Цей факт занесено до протоколу, а отже, поліція або прокуратура повинні зробити подання про проведення дослідування. Жодна сторона не повідомила мені про викрадення моїх речей після мого арешту, аж поки я не довідався про це під час згаданого слухання. Прошу прокуратуру повідомити про результати розслідування або ж видати мені на руки копію протоколу, доданого до справи, на предмет подання позову про відшкодування збитків у тому разі, якщо крадіжка відбулася в результаті недбальства з боку моєї господині».
А що стосується пані Мінни, сестри Іди, то з нею все гаразд, красно дякую, ви дуже люб'язні. Зараз якраз двадцять хвилин на дванадцяту, вона повертається з критого ринку, що на Акерштрасе. Це велика жовта муніципальна споруда, що також має вихід на Інваліденштрасе. Але Мінна завжди виходить на Акерштрасе, бо так їй ближче. Вона придбала цвітну капусту, свинячу голову та трохи селери. Перед ринком вона ще купила просто з причепа велику жирну камбалу та пакуночок ромашкового чаю, він завжди може стати у пригоді.
Книга третя
Тут Франц Біберкопф, порядна, добромисна людина, зазнає першого удару. Його обдурили. Удар влучив у ціль.