Людерсе, шахраю, пригадаю я тобі того листа, вгороджу ножа в черево. Господи Боже! Людино, менше з тим, опануймо себе, не будемо бруднитись об такого негідника, насиділися вже у Теґелі. Ну, що тут: індивідуальний пошив, чоловічий одяг, це по-перше, а по-друге: фарбування автокузовів, автодеталі, також важливо для швидкої їзди, але надто квапитися також не варто.
Правою, лівою, правою, не поспішайте, нема чого штовхатися, фройляйн. Серед натовпу — поліцай. Що тут таке? Поспішиш — людей насмішиш. Авта сигналять — ніби півні кукурікають. Франц повеселішав, йому здавалося, що всі обличчя перехожих стали виглядати привітнішими.
Він із радістю заглибився у знайому вулицю. Дув холодний вітер, змішуючись, залежно від будинку, з теплими випарами фруктів та запахом бензину, що ширилися з підвалів. Асфальт узимку не має запаху.
У євреїв Франц добру годину просидів на канапі. Так, протягом цілої години вони щось говорили, він щось говорив, він дивувався, вони дивувалися. З чого ж він дивувався, сидячи на канапі, слухаючи їх, розмовляючи з ними? А з того, що ось сидить він тут на канапі, говорить, і вони говорять до нього, та насамперед він дивувався із самого себе. Чого ж це він дивувався із самого себе? Він зрозумів і зауважив щось у собі, відзначив, як бухгалтер помічає помилку в розрахунках. Щось таки він запримітив.
Рішення ухвалено; він дивувався з рішення, яке знайшов у собі. Рішення було прийнято, поки він дивився на їхні обличчя, посміхався, про щось запитував, щось відповідав. Франц Біберкопф вирішив: можете говорити, що вам заманеться, ви ж не пастори, хоча й маєте мантії, та й не мантії це, а лапсердаки, ви ж з Галичини, з-під Львова, як самі казали, ви кмітливі, але мені голову не задурите. Я сиджу тут, на канапі, але з ними не матиму жодних справ. Я вже зробив усе, що міг.
Минулого разу, коли він тут був, то сидів з одним із них на підлозі, на килимку. Гоп, скотився донизу, може, ще раз спробувати? Але не сьогодні, то все вже в минулому. Сиджу собі, як добропорядний пан, та позираю на старих євреїв.
Людина не може вичавити із себе щось понад свої сили, вона ж не машина. Одинадцята заповідь каже: не пошийся у дурні. Гарне помешкання мають євреї, просте, без претензій та зайвого шику. Та цим Франца не здивуєш. Франц уміє опанувати себе. З минулим покінчено. До сну, до сну, хто ліжко має, а хто ліжка не має, на моріжок хай лягає. З роботою покінчено. Більше не піде. Якщо помпа забилася піском, тоді хоч плач, хоч скач, а роботи вже не буде. Франц іде на спочинок, але без пенсії. Як то воно, нишком думає він собі, позираючи на край канапи, спочивати без пенсії?
«А коли в чоловіка стільки сили, як ото у вас, адже ви такий міцний, то він мусить дякувати Всевишньому. Що з таким може трапитися? Для чого йому пити? Як не хоче робити це, то візьміться за інше. От можна на ринок піти, потовктися біля крамниць або на вокзалі та людям речі підносити; знаєте, скільки з мене такий чоловік оце недавно здер, коли я минулого тижня повернувся з Ландсберґа, я їздив туди на один день, і що ви думаєте, скільки той з мене взяв? Ану вгадай, Науме. Чоловік такий здоровенний, як оці двері, справжній Ґоліаф, бережи мене Боже. П'ятдесят пфеніґів. Так, так, п'ятдесят пфеніґів. Ви чули? Цілих п'ятдесят пфеніґів! Щоб донести валізку як звідсіля й до того рогу. Я не хотів сам нести, бо був шабат. Ось так той чоловік і здер з мене п’ятдесят пфеніґів. А я на нього так глянув… І ви могли б так підробляти, а знаєте, у мене для вас є діло. А що, як піти до Файтеля, до торговця зерном, послухай, Елізере, ти ж знаєш Файтеля?» — «Я знаю не Файтеля, а його брата». — «Ну так, він зерном торгує. А хто його брат?» — «Ну хто, брат Файтеля!» — «Я що, всіх людей у Берліні знаю?» — «Брат Файтеля — то людина з капіталом, як у…» Елізер похитав головою, не знаходячи слів. Рудий сплеснув руками і втягнув голову в плечі. «Та що ти кажеш! Він же з Чернівців». Про Франца вони й забули. Обоє глибоко задумалися про багатство Файтелевого брата. Рудий у хвилюванні став міряти кроками кімнату, шморгаючи носом. Елізер задоволено муркотів, зловтішно посміхаючись йому вслід і приклацуючи пальцями: «Та ну!» — «Чудово! Що на це скажеш!» — «З тієї родини виходить лише золото. Золото, що там казати. Золото!!!»
Рудий ходив далі колами, а потім, приголомшений, сів на підвіконня. Те, що відбувалося за вікном, сповнювало його почуттям зневаги: двоє чоловіків, засукавши рукави, мили автомобіль, далеко не новий. У одного з них теліпалися відстебнуті підтяжки, вони саме притягли два відра води, й у дворі стояли великі калюжі. Рудий зачарованим поглядом, сповненим мрій про золото, втупився у Франца. «І що ви на це скажете?» А що він може сказати, бідний чоловік, та ще й напівздвигнений, хіба може такий неборака розумітися на золоті Файтеля з Чернівців? Та він йому навіть у підметки не годиться. Франц витримав погляд рудого. Доброго ранку, пане пасторе, а трамваї все дзеленчать, та ми знаємо, що дзвони вже пробамкали, жодна людина не може дати більше, ніж має сама. Все, кінець роботі, навіть якщо сніг займеться, ми й пальцем не поворухнемо, ніби закам'яніли.