Карл упритул підійшов до Франца: «Чого ж ти стоїш? Ми тобі не рідня, Франце, не були і не є. І якщо ти вже вийшов із буцегарні, то маєш якось сам собі раду давати». — «А я тебе ні про що й не просив». — «Не просив, але Мінна не забула Іди, своєї сестри, а для нас ти назавжди залишишся тим, ким і був. З тобою покінчено». — «Я Іди не вбивав. З кожним може статися: рука зірветься, коли себе не пам'ятаєш». — «Іда померла, а ти йди собі своєю дорогою. Ми люди порядні».
От пес, пес — та ще й рогатий, ач який колючий, хотілось би мені розказати йому, що його жінку я можу будь-коли в нього з ліжка вихопити.
«Я свої чотири роки, які суд мені присудив, до останньої хвилини відсидів, а тобі цього замало?» — «Бачив я твій суд… Забирайся звідси. Раз і назавжди. Забудь дорогу до цього дому. Раз і назавжди». Що він собі думає, цей пан слюсар, може, ще й битися полізе зі мною? «Я тільки хочу сказати тобі, Карле, що хочу помиритися з вами, свою кару я вже відбув. Ось моя рука». — «Не візьму її». — «Ну, тепер усе ясно». [Схопити б його та за ноги, та головою об стіну луснути.] Все ясно, як на папері. З тим самим жестом, що й допіру, нацупив на голову капелюха: «Ну, тоді бувай здоровий, Карле, пане майстре слюсарних справ. Вітання Мінні, скажи їй, що я приходив, просто хотів дізнатися, як справи. А ти, свиняча твоя душа, найбільша скотина у світі. Зарубай це собі на носі, як будеш пиндючитися, понюхаєш от цього кулака. Ну ти й лайно, шкода мені Мінну!»
Та й пішов геть. Спокійно пішов собі. Повільно зійшов униз сходами. А якщо спробує піти слідом, то хай начувається. А навпроти в шинку перехилив лише одну чарку шнапсу, щоб трохи душу зігріти. Може, він таки прийде сюди. Зачекаю. А потім у доброму гуморі Франц пішов собі далі. А гроші я й деінде роздобуду. Напружив м'язи: я вже якось дам собі раду.
— Хочеш стати на моєму шляху й повалити мене додолу? Та я задушу тебе голіруч, тобі мене не подужати. Ти допікаєш мене своїми кпинами, хочеш знищити своєю байдужістю — зі мною не вийде, ой не вийде — у мене достатньо сили. До твого насміху мені байдуже. Твої зуби не можуть прокусити мого панцира, гадючих укусів я не боюся. Не знаю, хто тебе намовив проти мене. Але я зможу за себе постояти. Господь видав мені ворогів моїх з головою.
— Говори, говори. Як гарно співають пташки, врятувавшись від тхора. Та тхорів багато на світі, тож хай собі щебечуть. Поки що ти не можеш бачити мене своїми очима. Поки що не маєш потреби дивитися на мене. Ти чуєш базікання людей, шум вулиці, деренчання трамвая. Лише дихай, лише слухай. Серед усього цього колись почуєш і мене.
— Кого це мене? Хто говорить зі мною?
— Не скажу. Ти сам це побачиш. Ти сам це відчуєш. Підготуй своє серце. Тоді заговорю до тебе. Тоді й побачиш мене. У твоїх очах не залишиться нічого, крім сліз.
— Та ти можеш так і сто років говорити.
— Сміх та й годі.
— Просто ти не знаєш мене. Не знаєш, що я за один. Не знаєш, хто такий Франц Біберкопф. Мене годі налякати. Я маю кулаки. Поглянь, які у мене м'язи!
Книга п'ята
Швидке одужання, чоловік знову зіп'явся на ноги, але нічого не навчився й нічого не збагнув. Ось на нього впав перший тяжкий удар. Його втягли у злочин, він не хоче, він чинить опір, але він змушений скоритися.
Він відважно й люто відбивається, впирається ногами й руками, але ніщо не допомагає, воно сильніше за нього, він змушений скоритися.
Рум-рум, бухає перед Ашинґером на Алексі паровий копер. Він завбільшки з будинок і завиграшки забиває в землю палі.
Морозяне повітря. Лютий. Люди ходять у пальтах. Хто має хутряне манто — той у хутрі, а хто не має, йде без нього. Жінки повдягали тонкі панчохи й, напевне, добряче мерзнуть, зате гарно виглядають. Безхатьки поховалися від холоду по своїх норах. Коли потеплішає, знову повистромляють свої носи. А тим часом дудлять подвійні порції шнапсу, але що то за шнапс, у ньому навіть трупом плавати не захочеш.
Рум-рум — бухає парова машина на Александерплац. У багатьох є час стати й подивитись, як працює копер. Чоловік нагорі весь час смикає за якийсь ланцюг, і тоді згори щось пухкає, й шарах — паля одержує по голові. А ті, що стоять у натовпі — і чоловіки, і жінки, а особливо хлопчаки, — тішаться з того, як гарно все виходить: шарах — і паля одержала по голові. Після того вона стала така мала, з ніготь заввишки, але потім, хоч-не-хоч, одержує ще раз. І ось вже її не видно, хай йому біс, здорово вони її уколошкали, вдоволені люди розходяться.