Ззаду до Мека підсів старший чоловік, поклав лікоть на його стілець, такий собі опецькуватий коротун з червоним, як у рака, лицем та великими очима, вибалушеними й верткими. Всі трохи посунулися, щоб дати йому місце. Й почали вони з Меком перешіптуватися. Цей чолов'яга був у високих начищених чоботях, через руку перекинутий сукняний плащ — він чимось скидався на скототорговця. Франц, схилившись над столом, далі провадив бесіду з молодиком із Гоппенґартена, який йому сподобався. Аж тут Мек торкнув його за плече, кивнув до нього, вони підвелися, а коротун-скототорговець, який приязно посміхався, встав і собі. Утрьох вони відійшли до чавунної пічки і стали трохи збоку. Франц подумав, що йдеться про тих двох скототорговців та їхній процес. Тож він хотів одразу махнути на це рукою. Але то була зовсім дріб'язкова розмова. Коротун хотів лише потиснути йому руку й поцікавитися, якими справами займається Франц. Франц поплескав по своїй сумці з газетами. А може, принагідно він би взявся торгувати й фруктами? Коротуна звали Пумс, він займається продажем фруктів, й іноді йому буває потрібен продавець, який би розвозив фрукти на візку. На це Франц здвигнув плечима: «Залежно який заробіток». Після цього вони знову сіли за стіл. Франц подумав, що цей коротун надто вже швидкий на язик — користуватися обережно, перед вживанням збовтати.
Розмова точилася далі, й гоппенґартенський парубок знову заволодів загальною увагою; балакали про Америку. Гоппенґартенський зняв капелюха і затис його між колінами: «Так от, він одружується в Америці з однією жінкою й нічим особливо не переймається. Аж виявилось, що його жінка негритянка. «Що, — каже він, — ти негритянка?» Гоп — і викинув її з дому. Потім їй довелося роздягнутися перед судом. Була в самих купальних трусиках. Спершу, звичайно, не хотіла того робити, але довелося. А шкіра у неї зовсім біла. Тому що вона була метиска. А чоловік своєї гне — негритянка, мовляв, і квит. А чому? Тому що лунки нігтів у неї не білі, а коричневі. Значить, метиска». — «І чого ж вона хотіла? Розлучення?» — «Ні, відшкодування збитків. Адже він одружився з нею, і через це вона мала вже геть інший статус. Розведена жінка нікому не потрібна. А була вона біла-білісінька, та ще й красуня — як намальована. Ну, може й були у неї в роду колись негри, столітті десь у сімнадцятому. От і відшкодовуй тепер збитки».
Біля шинквасу здійнялася буча. Господиня кричала на якогось шофера, що надміру розходився. А той огризається: «Та я б ніколи не дозволив собі псувати їжу!» Тут обізвався торговець фруктами: «Ану тихо там!» На цей окрик шофер зі злою гримасою на обличчі обернувся, побачив коротуна й убивчо посміхнувся до нього, і за шинквасом запанувала зловісна тиша.
Мек шепнув Францові: «Скототорговці сьогодні не прийдуть. У них все в ажурі. Наступне засідання гарантовано буде на їхню користь. А ти ліпше поглянь на того жовтолицього, він тут за головного».
До жовтолицього, як того назвав Мек, Франц придивлявся цілий вечір. Він одразу привернув Францову увагу. Чоловік був стрункий, вбраний у вигорілу солдатську шинель — часом не комуніст? — мав довге, жовтувате обличчя, в око впадали глибокі повздовжні зморшки на високому чолі. Чоловікові точно було трохи більше тридцяти, проте від носа до рота з обох боків у нього пролягли надзвичайно виразні складки. Ніс — Франц довго й детально його розглядав — був куций, сплющений, ніби причеплений. Голову він низько опустив на груди до лівої руки, в якій тримав розпалену люльку. Чорне волосся стояло сторчма. Коли він потім підійшов до шинкваса — він волочив за собою ноги, ніби ті прилипали до долівки, — Франц запримітив, що взутий він у жовті поношені черевики на шнурівці, а сірі товсті шкарпетки гармошкою спадали донизу. Може, в нього сухоти? Йому б до лікарні потрібно — в Беліц чи ще кудись, — а він по забігайлівках тиняється. Що йому тут робити? А чоловік тим часом приплентався до свого місця з люлькою в роті, горнятком кави в одній руці та склянкою лимонаду з високою олов'яною ложкою в іншій. Він знову сів до свого столика й довго сидів, замислено попиваючи то каву, то лимонад. Франц пас його очима. Які ж у нього сумні очі! Він точно встиг відсидіти; позирає сюди і, напевно, так само думає про мене. Це правда, хлопче, відсидів, у Теґелі, чотири роки, тепер знаєш, ну й то що тепер?
Більше того вечора нічого не трапилось. Але відтоді Франц почав учащати на Пренцлауерштрасе й запізнався з тим чоловіком у солдатській шинелі. То був славний хлопець, лише затинався добряче, і часом доводилося довго чекати, поки він щось із себе вичавить, — тоді очі в нього ставали такі великі й благальні. Виявилося, що він ніде не сидів, лише одного разу його арештували за політику: вони мали підірвати газовню, на них хтось насвистів, проте йому вдалося вчасно зникнути.