Зайшлий чоловік обвів поглядом кімнату, простяг ноги й притулився спиною до канапи, впершись руками в килим. «Ну, тепер ви вже зручніше вмостилися». — «Може, нарешті облишити своє базікання?» — «Як вам завгодно. Я цю історію часто розповідаю, мені байдуже. Не хочете, то й не треба». Та після невеликої паузи прибулець знову обернувся до рудого й попрохав: «Ну докажіть уже свою історію до кінця». — «Отож-бо. Коли щось розповідати чи розмовляти один з одним, час збігає швидше. Я хотів лише відкрити вам очі. Отже, Штефан Цаннович, про якого йшла мова, нагріб стільки грошей, що з тими грішми міг поїхати до Німеччини. В Чорногорії його так і не вивели на чисту воду. Штефан Цаннович знав людей, та й собі ціну знав, і цього в нього варто повчитися! Він почувався невинним, як співоча пташка. І бачте, не боявся він людей: всі великі люди, які мали владу, всі найнеприступніші були його друзями: курфюрст саксонський, кронпринц прусський, який потім уславився в битвах — перед яким навіть австріячка, імператриця Терезія тремтіла на своєму троні. Але Цаннович ніколи перед ним не тремтів. А коли Штефану довелося побувати у Відні й натрапити на людей, які почали про нього всіляке винюхувати, то сама імператриця підняла свій перст і промовила: «Дайте хлопцеві спокій!»
Той, що сидів поряд з канапою, засміявся, навіть зареготав: «Ну ви й штукар! Вам клоуном у цирку виступати!» Рудий і собі захихотів: «От бачите! Тільки тихше, внуки старого хворі. Може, таки сядемо на канапу? Як гадаєте?» Його співбесідник засміявся, перейшов на канапу й примостився в кутку, а рудий — в другому. «Так сидіти м'якше, і плащ не дуже помнеться». Чоловік у плащі пильним поглядом стежив за рудим: «Такого дивака, як ви, я давно не стрічав». На що рудий байдужим тоном відповів: «Може, ви просто не звертали уваги, що й такі бувають. А ви плаща замастили, тут же ніхто не витирає ніг». У звільненого з ув'язнення, якому було років тридцять, повеселіли очі, а обличчя ніби посвіжішало: «От скажіть лишень, чим ви, власне, торгуєте? Чи ви з Місяця впали?» — «Хай буде й так, давайте поговоримо про Місяць».
У дверях уже хвилин з п'ять стояв якийсь чоловік з кучерявою каштановою борідкою. Тепер він підійшов до столу й сів на стілець. То був молодик у такому самому чорному оксамитовому капелюсі, що й у рудого. Рукою він описав у повітрі дугу й заговорив на всю кімнату своїм пронизливим голосом. «А це що за один? Які в тебе з ним справи?» — «А тобі чого, Елізере? Я його не знаю, він не назвався». — «І ти розказував йому свої побрехеньки?» — «То й що? Тобі яке діло?» Тут шатен звернувся до колишнього в'язня: «Отже, він таки розказував вам побрехеньки?» — «Та він не розмовляє. Тиняється вулицями й співає по дворах». «То хай собі йде!» — «Яке тобі діло, що я тут роблю?» — «Та я ж стояв у дверях і все чув. Ти йому про Цанновича розповідав. Що тобі ще робити, самі лише історії розказувати?» Тут невідомий, що не зводив погляду з шатена, пробурмотів: «А ви хто такий? Звідки ви тут, власне, взялися? Чого ви лізете в його справи?» — «Так розповідав він вам про Цанновича чи ні? Розповідав! Мій шваґер Наум постійно скрізь вештається і розказує небилиці, а самому собі зарадити не може». — «А я тебе не гукав на підмогу. Хіба не бачиш, що людині кепсько, ти, поганцю?» — «Може й кепсько, то шо? Тобі шо, Бог доручив за ним наглядати? Ти подиви на нього, Бог тільки на тебе й чекав! Так наче він сам не розбереться». — «От поганець». — «Тримайтесь від нього подалі, чуєте! Напевне, він вам тут нарозказував, як поталанило в цьому світі Цанновичу й ще бозна-кому?» — «Може, підеш уже нарешті?» — «Ні, ви тільки послухайте цього дурисвіта! Який благодійник знайшовся. Ще й заговорює зі мною! Це що, твоя квартира? Що ти там ще наплів про свого Цанновича й про те, чому в нього можна повчитися? Чого це ти рабином у нас не став? Якось би вже прогодували тебе». — «Не треба мені вашої милости!» А шатен і собі: «А нам не треба дармоїдів, що чіпляються за фартух. А він вам розказав, як тому Цанновичу велося після всього, під кінець?» — «Заразо ти, поганцю!» — «То розказав він вам, га?» Недавній в'язень втомлено закліпав очима, позираючи на рудого, який, погрожуючи кулаком, рушив до дверей, і пробурчав йому услід: «Гей, ви, та не тікайте, чого ви так переймаєтеся, хай собі патякає».
Тоді вже шатен збуджено заговорив, звертаючись то до незнайомця, то до рудого, сильно жестикулюючи, соваючись на стільці, цмокаючи язиком, смикаючи головою й щомиті мінячись на лиці: «Та він людям голову морочить. Хай розкаже вам, чим усе скінчилося з тим Цанновичам Штефаном. Еге ж, він не розкаже. А чого? Чого, питається?» — «Бо ти поганець, Елізере!» — «Та вже кращий за тебе. А того не розказує [шатен з огидою здійняв руки й вирячив очі], бо його Цанновича вигнали з Флоренції, як злодія. Чого? А того, що його там нарешті розкусили!» Рудий став перед ним із загрозливим виглядом, але шатен лише махнув рукою. «Тепер я розказую! Він писав листи різним можновладним князям, такому князю надходить багато листів, з почерку не вгадаєш, що за один їх писав. Тож той Штефан надувся від пихи й подався у Брюссель як принц Албанський і вліз у високу політику. То йому таке злий янгол нашептав. Звернувся до уряду, цей шмаркач Штефан Цаннович, і пропонує для війни — не знаю вже з ким — сто тисяч війська чи навіть усі двісті, то не важливо, уряд пише йому чемного листа: красно дякуємо, в сумнівні ґешефти ми не вступаємо. І знову злий янгол шепнув тому Штефанові: «Візьми, каже, цей папір і спробуй отримати під нього грошей!» А той папір надійшов йому від міністра на таку адресу: «Його Високошляхетності, найсвітлішому принцу Албанському». Грошей йому таки дали, але тут шахраю і настав кінець. А скільки ж йому було років? Тридцять, і більше тому чоловікові не судилося прожити — така була кара за його постійне крутійство. Повернути гроші він не міг, тож на нього подали в суд у Брюсселі, а тоді все й випливло. Оце твій герой, Науме! А про його ганебну смерть у тюрмі ти розказав, коли він собі вени перерізав? А коли він помер, — отаке файне життя, й така сама файна смерть, що й казати, — то прийшов кат, шкуродер з візком для падла, для здохлих псів, коней і котів, завдав на нього того Штефана Цанновича, вивіз його за місто, на звалище, туди, де шибениці стоять, скинув там і присипав сміттям». Чоловік у літньому плащі аж рота роззявив: «Що, правда?» [Що ж, скімлити може й хвора миша.] Рудий немов рахував кожне слово, яке викрикував його шваґер. Він завмер перед шатеном з піднятим указівним пальцем просто біля його обличчя, так ніби чекав на свою репліку. Тепер він тицьнув його пальцем у груди й сплюнув перед ним на підлогу: «Тьху, тьху! Ось тобі! Так ось ти який! А ще мій шваґер!» Шатен відскочив до вікна: «А тепер скажи, що це не так!»