І червоний мур зник. Лишилася маленька кімната з висячою лампою, по якій шмигляли два євреї, шатен і рудий, в чорних оксамитових капелюхах, і сварилися між собою. Колишній в'язень кинувся до свого приятеля, до рудого: «Послухайте-но, це правда, що він розказував про того чоловіка, як він засипався і його потім убили?»
Шатен вигукнув: «Убили?! Хіба я казав «убили»? Він сам себе вбив». А рудий на це:
«Отже, сам себе і вбив». А колишній в'язень: «І що ж зробили ті, інші?» — «Хто це ті?» — «Ну, мали ж там бути ще такі, як Штефан? Не всі ж були міністрами, шкуродерами, банкірами». Рудий і шатен перезирнулися. Рудий сказав: «А що вони мали робити? Дивилися на все це».
Чоловік, що недавно вийшов з в'язниці, здоровань у жовтому літньому плащі, підвівся з канапи, підняв капелюха, струсив з нього порох і поклав на стіл, так і не промовивши ні слова, розгорнув поли плаща, розстебнув камізельку й тільки тоді сказав: «Бач, які штани? Отакий я був товстий, а тепер два кулаки влазять, а все з голодухи. Куди що й поділося! Був кендюх — і загув. Отак нищать людину, коли вона поводиться не так, як слід. Не думаю, що іншим було краще. Ні, не думаю. Просто з глузду хочуть людину звести». Шатен шепнув рудому: «От тобі й маєш!» — «Що маю?» — «З тюрми він, ясно?» — «Ну то й що?» — «А потім кажуть тобі: ти звільнений, давай назад, знову в багно, і це те саме багно, що й до цього. Тут уже не до сміху. — Він знову застебнув свою камізельку. — Самі ж розказували, що вони виробляють. Витягають мертвого з кутка, приходить якийсь гад із собачим візком і кидає на нього людину, яка наклала на себе руки, от така скотиняка, шкода, що не можна прибити його на місці за те, що так знущається над людиною, хай би якою вона була». — «Що вже тут скажеш?» — скрушно відповів рудий. «Хіба ми вже ніхто, коли один раз оступилися? Всі можуть знову стати на ноги, всі, хто сидів, байдуже, що вони зробили раніше». [Про що шкодувати? Треба вирватися на свіже повітря! Рубати з плеча! А тоді все залишиться позаду, все мине — і страх, і таке інше.] «Та я ж тільки хтів показати вам, що не треба слухати всього того, що каже мій шваґер. Часом не можна мати всього, чого хочеш, часом усе йде геть по-іншому». — «Нема ніякої справедливости, коли ото когось викидають на смітник, як здохлого пса, та ще й сміттям присипають, і таке робити з небіжчиком? Тьху! От чорт! Ну, тепер я піду від вас. Дай п'ять на прощання! Бачу, що ви мені добра бажаєте, і ви теж [він тисне рудому руку]. Звати мене Біберкопф, Франц! Дякую, що прихистили мене. А то у дворі в мене вже зовсім дах поїхав, та що було, те загуло».