Сьогодні я був у Снятинських, у Клари, якої не застав, і в знаменитої тутешньої красуні, пані Корицької. Вона носить своє історичне прізвище, як жокейську шапочку, а своєю дотепністю, наче нагайкою, шмагає всіх по обличчю. Проте я вийшов від неї без жодної подряпини, — навпаки, вона навіть кокетувала зі мною. Потім я зробив більше десятка візитів, залишаючи знайомим свої візитні картки. Хочу, щоб вони думали, ніби я постійно живу у Варшаві.
Оскільки перевезення батькових колекцій не займає всього мого вільного часу, бо для цього потрібні тільки мої згода й гроші, я став міркувати, що міг би ще робити, крім цього. Люди мого кола здебільшого займаються у нас тим, що управляють своїми маєтками, до речі, роблять це, за незначними винятками, погано, значно гірше від мене. Лише кілька з-поміж нас відіграють якусь роль у громадському житті. Я вже раніше казав, що в Польщі люди ще бавляться в аристократію і демократію, між ними є такі, котрі поставили собі за мету боротися з демократичним рухом і захищати суспільну ієрархію. Я вважаю це лише спортом, не кращим і не гіршим, ніж будь-який інший, а оскільки я не спортсмен, то мене ця гра не цікавить. Якби навіть це була не просто гра, якби в цьому крився якийсь практичний сенс, — однаково я надто скептично ставлюсь до обох таборів, щоб приєднатись до одного з них. Мої нерви не терплять демократів, тобто не людей простого походження, а тих, що вважають себе патентованими демократами. Про аристократію я думаю, що коли справді її існування виправдовується історичними заслугами її предків, то в нас більшість тих заслуг такі, що спадкоємці повинні надягти на себе волосяницю й посипати собі голову попелом. Насправді ж представники тих обох таборів, за винятком небагатьох найбільш тупоголових, самі в себе не вірять. Вони з корисливою метою прикидаються щирими, я ж ніколи ніяким не прикидаюсь, отже участь у цій боротьбі — не для мене.
Є ще синтетики на зразок Снятинського, вони перебувають поза обома таборами й намагаються з’єднати обидва табори в один. Здебільшого це розумні люди, та хоча б я навіть поділяв їхню точку зору, однак мусив би ще щось крім того робити, бо самі переконання — це ще не робота, їх треба в чомусь виявляти. От Снятинський пише п’єси… Справді, якщо придивитися ближче до існуючого становища, то я перебуваю ніби поза думками й не знаю, як потрапити в них. Хай би там що казали, та все ж дивно, коли людина заможна, освічена, маючи певні здібності й силу волі, не знає до чого руки прикласти. Мені знову хочеться лаятись, — я бачу ясно, що й тут винна надмірна витонченість моєї психіки. На мені можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мене типового характеру. Тому, хто скептично ставиться до віри, до науки, консерватизму й прогресу тощо, справді трудно щось зробити.
А до того ж мої прагнення значно більші, ніж можливості їх задовольнити. Скрізь життя тримається на праці, працюють люди і в Польщі. Цього не можна заперечити. Але це праця ломовиків, які, надриваючись, возять снопи до стодоли. Я хоч би й захотів, не потраплю цього зробити. Я — рисак, міг би везти якусь карету, але звичайний віз піщаною дорогою будь-яка шкапа везтиме рівніше й спокійніше, ніж я. На будівництві будинку я нізащо не зміг би носити цеглу; може, згодився б для орнаментування; але, на щастя, там, де зводять просту будівлю й роблять звичайний дах над головою, таких майстрів не потрібно.
Проте, якби я відчував внутрішню потребу працювати чи прагнув щось робити в ім’я догматів Снятинського, — може, й змусив би себе взятися за чорну роботу. Та, по суті, мені потрібна лише видимість. Я хочу працювати для того, щоб сподобатись коханій жінці. Анелька з цього погляду дуже екзальтована, і їй, безперечно, це припало б до душі. Але саме тому самолюбство і розрахунок спонукають мене зайняти визначне становище, яке могло б піднести мене в її очах. Побачимо, як воно буде, мені треба ще добре все обміркувати. А поки що нехай працює мій гаманець. Перевезу сюди батькові колекції, буду підтримувати різні установи й даватиму гроші куди прийдеться.
Який дивний вплив робить така жінка, як Анелька! Отож зустрівся з нею такий типовий «геній без портфеля», такий ні до чого не здатний чоловік, як я, — і тільки-но зіткнувся з нею, як без ніякого менторства з її боку вже відчуває, що він зобов’язаний здійснити багато такого, про що раніше й не думав. Хай йому біс, таж мені ніколи й на думку не спадало спокусити парижанку чи віденку тим, що я перевезу мої колекції до Парижа чи Відня!