— Не гнівайся на мене, Анелько, я виїду!
Я побачив, що моя покірність обеззброює її, що вона жаліє мене. Зненацька зірвала листок з низької гілки й почала нервово розривати його. Вона робила неймовірні зусилля, щоб не розплакатись, а сльози душили її.
Я теж був схвильований до глибини душі й насилу вів далі:
— Але ти не дивуйся, що я зволікаю, бо це ж страшенно несправедливо по відношенню до мене. Адже я тобі казав, що нічого більше не хочу, крім того, щоб дихати одним повітрям з тобою і дивитись на тебе. Бачить бог — це не так уже й багато. Це все моє щастя… А ти в мене і його відбираєш! Подумай лише: кожен може сюди приїхати, розмовляти з тобою, дивитись на тебе, — а я не можу, і все це тому, що ти для мене дорожча, ніж для інших. Яка витончена жорстокість долі! Ввійди ж хоч на мить у моє становище. Тобі це нелегко, бо ти не відчуваєш такої пустки, ти кохаєш чоловіка або тобі здається, що ти його кохаєш, а це майже одне й те саме, — але уяви себе на хвилину на моєму місці, і ти зрозумієш, що це вигнання для мене гірше від смертного вироку. Треба й до мене мати трохи жалості. Чи ти знаєш, що, проганяючи мене від себе, ти не лише позбавляєш мене можливості бачити тебе, а й забираєш у мене єдину опору в житті? Я вже казав тобі, що повернувся до Польщі, щоб працювати для неї. Може, в цьому я знайшов би і забуття, і спокій, може, цим спокутував би свої давні гріхи; ось нещодавно я вирішив перевезти сюди батькові колекції, а ти мені наказуєш відмовитись від усього, все покинути і їхати світ за очі, знову вести таке ж безцільне, безпросвітне життя! Гаразд, я поїду! Але поїду тільки тоді, коли через три дні ти повториш мені свій наказ, бо зараз я гадаю, що, може, досі ти не розуміла, що він для мене означатиме. Тепер ти вже знаєш! Я прошу в тебе три дні, не більше!
Анелька затулила очі рукою і повторювала:
— Ах! Боже! Боже! Боже!
В цьому було щось таке зворушливе, така скарга дитини на свою безпорадність, що й мене охопив глибокий жаль. Була хвилина, коли я хотів упасти їй до ніг і погодитись на все, що вона хотіла, але саме у тій скарзі я вловив передвістя моєї близької перемоги й пошкодував за її плодами.
— Послухай мене, — сказав я, — в одному випадку я поїхав би негайно, ще сьогодні, за моря й океани, якби знав, що це тобі потрібно не тільки для того, щоб вигляд нещасного чоловіка не порушував твого спокою, а й для спокою твого серця. Говорю з тобою як твій друг і брат; я знаю від тітки, що ти мене кохала; якщо це почуття ще живе в твоєму серці,- то мене вже завтра тут не буде.
Ці слова мені підказував мій щирий душевний біль, та однак вони були небезпечною пасткою для Анельки, бо могли вирвати з її уст признання; а якби так сталося, не знаю, може, я й справді виїхав би, але зараз, бог свідок, я схопив би її в обійми. Проте вона лише здригнулась, наче я необережно доторкнувся до її рани; обличчя її спалахнуло від гніву й обурення.
— Ні! — вигукнула вона розпачливо. — Це неправда, неправда! їдь собі чи залишайся, але це неправда, неправда!
З її запалу я зрозумів, що це правда. Мене охопило несамовите бажання сказати їй це грубо, просто у вічі, та я побачив тітку, яка саме наближалась до нас. Анелька не змогла вже опанувати собою, і тітка, глянувши на неї, одразу спитала:
— Що з тобою? Про що ви розмовляли з Леоном?
— Анелька розповідала мені, як погано вплинув продаж Глухова на здоров’я її матері, і не дивно, що вона так розхвилювалась…
Чи то душевні сили в Анельки були вже зовсім вичерпані, чи моя брехня, яку вона мусила мовчки підтримати, були останньою краплею, що переповнила чашу її болю, але вона зненацька вибухнула нестримним плачем; спазматичні ридання струшували її тілом. Тітка обняла її й пригорнула до себе, мов дитину.
— Анелько, дорога моя! — сказала вона. — Що ж тут подієш?… На все божа воля! В мене під час останньої бурі град побив збіжжя на п’яти фільварках, а я навіть панові Хвастовському поганого слова не сказала.
Не знаю чому, але ця згадка про град і про п’ять фільварків здалась мені чимось таким егоїстичним і нікчемним порівняно з єдиною Анельчиною сльозою, що я розізлився на тітку.
— До чого тут фільварки? — сказав я різко.- їй ідеться про материне здоров’я.
І я пішов геть від них, караючись, що завдаю страждань жінці, яку люблю найбільше у світі. Я ніби й повністю переміг, але на серці в мене було так тяжко, наче мені загрожувало щось невідоме й страшне.