— Покажи цей список тітоньці,- сказала Анелька. — Нехай вона вибирає.
— Ні, тітка сидітиме на чільному місці, ми всі будемо звертатись до неї з поздоровленнями чи висловлюваннями співчуття, а роль господині в цьому домі я призначив тобі.
Анелька злегка зашарілась і, бажаючи змінити розмову, сказала:
— Леоне, як ти гадаєш, чи Нотибой виграє, бо тітонька так на це розраховує, їй так цього хочеться.
— Я вже виграв, бо маю таку гостю, як ти, що ось сидить переді мною.
— Ти жартуєш, а я справді хвилююсь.
— Бачиш, — сказав я серйозно, — навіть якщо тітка програє, вона незабаром втішиться. Через кілька тижнів мої колекції будуть уже в Варшаві, а про це вона мріяла багато років. Ще батька вмовляла перевезти їх на батьківщину. Вже всі газети пишуть про це, і ти можеш собі уявити, як вони вихваляють мене.
Її славне личко вмить проясніло.
— Покажи мені, прочитай! — попросила вона.
Мені хотілося цілувати в неї руки за цей порив радості. Для мене це був ще один доказ. Адже, коли б я був їй зовсім байдужим, її так не радували б похвали на мою адресу.
— Ні,- заперечив я, — прочитаю, коли повернеться тітка, або попрошу, щоб вона сама прочитала, а я в цей час заховаюсь за твою спину, бо не хочу, щоб насамперед ти бачила, який буде в мене дурний вираз обличчя.
— Чому це в тебе буде дурний вираз?
— Тому, що все це не моя заслуга, а твоя. І хвалити треба тебе. Якби ти знала, як мені хотілося б сказати папам журналістам: якщо ви вважаєте це такою важливою справою, то їдьте всі гуртом до Плошова й там станьте навколішки перед однією жінкою…
— Леоне! Леоне! — зупинила мене Анелька.
— Тихо, мала пустунко, бо зараз і я стану навколішки й не підведусь, доки ти не визнаєш, що це твій вплив.
Анелька не знала, що їй відповісти. Мої слова справді були словами закоханого до безтями чоловіка, але невимушений, жартівливий і веселий тон, яким вони були вимовлені, заважав серйозно поставитись до того, що я говорив.
А я радів, що знайшов такий новий спосіб і тепер зможу багато що їй висловити й багато в чому признатись.
Однак, щоб не переборщити, я одразу почав говорити серйозно про те, що збираюся переробити в своєму будинку.
— Весь другий поверх призначу для колекцій, за винятком однієї кімнати, в якій ти мешкала позаторішньої зими. Вона залишиться такою, як є. Я тільки дозволив собі сьогодні трохи прикрасити її до твого приїзду.
Кажучи так, я підвів Анельку до дверей. Вона зупинилась на порозі й не могла стримати вигуку:
— Ой, які квіти!
— Ти сама квітка, найкраща в світі…- промовив я тихо, потім додав: — Повір мені, Анелько, в цій кімнаті я хочу колись померти.
Ох, скільки щирості було в тому, що я сказав! Анельчине обличчя ніби затуманилось; радість її згасла. Я бачив, що мої слова її глибоко схвилювали, як хвилює кожний щирий крик душі. Зненацька вона затремтіла, і наче якась сила штовхнула її до мене. Але вона й цього разу переборола себе. Якусь мить стояла переді мною, опустивши повіки, потім сказала сумно і строго:
— Я хочу почувати себе вільно з тобою. Не засмучуй мене.
— Гаразд, Анелько, — озвався я, — договір укладено, ось тобі моя рука!
І я простягнув їй руку. Анелька стиснула її так міцно, ніби цим потиском хотіла висловити все, що заборонила казати устам. І він замінив мені тисячу слів, так сп’янив мене, що я ледве втримався на ногах. Уперше після мого приїзду я виразно відчув, що ця жінка належить мені душею і тілом. Це було таке безмежне щастя, що до нього домішувався навіть якийсь страх. Переді мною відкривався новий, незнаний світ. З цієї хвилини я був певен, що Анелька недовго опиратиметься, все залежатиме від моєї сміливості.
Тітка повернулася зі стайні в чудесному настрої; вона впевнилася, що ніхто не замірявся на дорогоцінне здоров’я Нотибоя. Тренер Уеб на всі тітчині запитання відповідав тільки: «All right»[51]. Джек Гуз був сповнений ентузіазму. Ми підійшли до вікон, щоб подивитись, як майбутнього переможця виводитимуть зі стайні, бо саме наближався час, коли він мав вирушати на Мокотівське Поле і там, тупцяючи на місці, чекати своєї черги. І от через кілька хвилин ми побачили, як два конюхи вивели його на подвір’я, але наші очі не дуже могли намилуватись його красою, бо він був наче зашитий у попону. Тільки крізь прорізи видніли його великі лагідні очі та стрункі ноги, що здавалися вилитими зi сталі. За ним крокував Уеб, а позаду — наш доморослий, малий англієць Джек Гуз, вбраний у новий сурдут поверх куртки і в жокейських чоботях. На дорогу я гукнув йому крізь відчинене вікно:
— Тримайся там, Кубо!
Він зняв шапку й, показуючи на Нотибоя, весело відповів чистісіньким, зовсім не лондонським, а бужанським діалектом: