— Нотибой програв? — спитала мене пошепки Панелька, побачивши, в якому порядку пробігли коні мимо трибуни.
— Ні, люба. Вони мають зробити ще одне коло, — відповів я, легенько стискаючи її руку.
Вона й зараз не забрала руки. Правда, вся її увага була прикута до скачок. Коли коні появилися з-за повороту дороги, що його затуляла від нас трибуна, Куба був уже другим; а кінь білого жокея так знесилів, що й троє вершників, які були позаду, почали наздоганяти його. Всім було ясно, що боротьба провадитиметься лише між червоним жокеєм і оранжево-чорним. Куба ще більше наблизився до червоного, між ними тепер була відстань, на якій могло б поміститися п’ятеро чи шестеро коней; так вони обскакали значну частину поля. Зненацька шум на трибунах сповістив нам, що відбувається щось незвичайне. Я побачив: Куба рішуче наздоганяв свого супротивника. Шум на трибунах перейшов у голосні розмови. Анелька так захопилася видовищем, що сама тепер почала нервово стискати мою руку, щохвилини запитуючи: «Що там? Що там?» Вершники були вже на лівому боці поля. Червоний кілька разів шмагнув свого коня, і той рвонувся вперед, але Нотибой мало не доторкався до нього мордою. Шаленим чвалом обидва примчали до трибуни, і вона знову затулила їх від нас. За кілька секунд змагання мали скінчитись. На трибунах запала тиша, яка за мить змінилася вигуками. Багато людей побігли до мотузок, що ними було оточене поле, і в цю мить ми побачили червоні ніздрі й голову коня з витягненою, мов струна, шиєю, а над нею щось оранжево-чорне, і все це промчало, як вихор. На трибуні пролунав дзвінок — перемога була за нами.
Червоний жокей лишився далеко позаду.
Треба віддати належне тітці — вона зуміла тримати себе в руках; тільки на лобі в неї виступило кілька крапельок поту, і вона почала обмахуватись хусточкою. Анелька була схвильована, рада й щаслива. Ми обоє стали вітати тітку, навіть панна Завіловська промовила кілька французьких фраз, наче взятих із «Бесід» пані Бокель. Незабаром наш екіпаж оточили. знайомі,- тріумф був повний.
Я теж був у захваті від того, що Анелька стискала мою руку. Даремно казав я собі, що, може, вона це робила несвідомо, тому що нерідко жіночій опір слабне в хвилини глибокого хвилювання й самозабутнього захоплення якоюсь розвагою, гарними краєвидами або ще чимось незвичайним. Тоді нервове напруження порушує звичайну душевну рівновагу, що цілком зрозуміло. Саме в такому стані була Анелька, а я, припустивши, що вона вже перестає боротися з почуттям, яке охопило її, вирішив бути наполегливим.
Думаю, що в Плошові матиму для цього нагоду. Завтра ми туди повертаємося. Сьогоднішній званий обід, розмови й розваги зіграли роль кількох крапель наркотику. Анелька навіть не здогадується, скільки щастя чекає нас обох, для цього вона повинна тільки віддати мені своє серце повністю, без ніяких застережень.
Хоча тітка й попередила пані Целіну, що, можливо, вони з Анелькою заночують у Варшаві, але ми збирались їхати ще сьогодні після званого обіду; проте нас затримав один випадок. Обід і чай затяглися до десятої години вечора, коли поїхали останні гості, тітці сказали, що Нотибой захворів. Зчинилася велика метушня. Поки послали до ветеринара, поки його знайшли, була вже північ. Тітка не хотіла слухати про від’їзд.
Анелька захотіла повернутись додому, але, побачивши, що я маю намір під будь-яким приводом супроводжувати її до Плошова, — злякалася. Тітка сказала, що, приїхавши так пізно, вона розбудить весь дім і матір, а потім додала:
— Леон не образиться на мене за те, що тут я завжди у себе вдома, отже, і ти тут у мене в гостях. Це так само, якби я віддала Леонові Плошів, а сама жила там далі й тебе з матір’ю не відпустила б, поки Целіна не видужає.