Колись я написав у цьому щоденнику, що в нас у деяких сім’ях дівчатам прищеплюють скромність, як віспу. І мені слід рахуватися з тим, що правила «жінка повинна належати своєму чоловікові», в яке Анелька свято вірить, вона дотримується ще й через свою сором’язливість, яка так зрослася з її натурою, що мені в стократ легше уявити собі Анельку мертвою, аніж що вона відслоняв при мені груди.
І я ще можу обманювати себе, можу щось чекати від такої жінки? Це просто безглуздя!
То що ж мені робити? Виїхати?
Ні, не виїду! Не хочу й не можу!
Залишусь. А оскільки моє кохання безглузде, я діятиму безглуздо. Досить планів, розрахунків, передбачень. Нехай буде, що вона хоче і як хоче! Інша дорога не приведе ні до чого.
9 червня
Анелька не щасливіша за мене. Те, що я сьогодні побачив, переконало мене, що і в її душі точиться тяжка боротьба, й сили для цієї боротьби вона мусить черпати лише в самій собі. Думки мої так плутаються, що я ніяк не можу заспокоїтись.
Після від’їзду Завіловського з дочкою, які сьогодні були в Плотові, коли тітка почала навмисне вихваляти достоїнства панни Гелени, мене раптом охопила злість; я був стомлений, невиспаний, рознервований і роздратовано закричав:
— Гаразд! Якщо вам більше хочеться, щоб я одружився, аніж щоб був щасливим, то можу хоч завтра посвататись до панни Завіловської, бо зрештою й мені все байдуже!
Звичайно, зрозуміло було, що я це кажу в пориві роздратування, а не обдумано, що я ніколи цього не зроблю, однак Анелька зненацька стала біла як папір. Вона схопилася з місця й почала розв’язувати шнурки штори, руки в неї тремтіли, мов у лихоманці. На щастя, тітка нічого не помітила, бо сама була страшенно збентежена. Вона щось відповідала мені, але я не пам’ятаю, що саме, в ту хвилину для мене нічого не існувало, крім Анельки. Правда, я часом думав, що займаю якесь місце в її серці, та думати — це одне, а бачити — зовсім інше. До кінця свого життя не забуду того блідого обличчя, тих тремтячих рук! Тепер я мав незаперечний доказ, бо її хвилювання не можна було пояснити моїм раптовим спалахом. Несподівана звістка не лише про одруження, а й навіть про смерть байдужої їй людини не примусила б її так збліднути.
Кілька днів тому я думав: «Що мені з того, що вона мене кохає, коли вона завжди приховуватиме своє кохання?».
А сьогодні, коли я на власні очі пересвідчився, що вона мене кохає, всі мої сподівання враз воскресли, всі сумніви зникли; мені знову ввижалась перемога, я знову повірив, що настане час, коли її кохання стане сильнішим за неї, тоді я обійму її, вона стане моєю.
На жаль, я майже одразу переконався, що це помилка. Коли тітка, сказавши щось, вийшла, може, щоб десь тихенько в куточку витерти сльози від образи на мене, — я поквапливо підійшов до Анельки й промовив:
— Анельцю! Я за всі скарби світу не оженився б на панні Завіловській, але зрозумій: у мене й так багато горя, а тут ще й з цим не маю спокою. Ти ж краще за всіх знаєш, що цього ніколи не станеться.
— Чому ж… Я була б рада, якби так сталося, — насилу мовила вона.
— Неправда! Я бачив, як ти зблідла, бачив!
— Вибач, я піду…
— Анелько, але ж ти мене кохаєш! Не обдурюй себе й мене: ти мене кохаєш.
У неї знову побіліли губи.
— Ні,- відповіла вона швидко.
– І боюсь, що я тебе зненавиджу.
Вона пішла до матері. Я знаю, коли жінка бореться сама з собою, їй часто так здається, і її гірке й заборонене кохання набирає саме такого забарвлення; та все ж Анельчині слова загасили мою радість, мов свічку. В житті багато речей, які хоч і цілком природні, але яких просто неспроможні витерпіти людські нерви. Зараз я глибоко усвідомив одну істину, яку я знав ще й раніше, яку знають усі, що кохання до чужої дружини, якщо воно тільки зветься коханням, — це велика підлість, а якщо це кохання справжнє, воно — велике нещастя, і тим більше нещастя, чим більше ця жінка гідна кохання. Мене страшенно мучить гірка цікавість: що було б, якби я сказав Анельці: «Або ти зараз обіймеш мене й признаєшся, що кохаєш, або я в тебе на очах пущу собі кулю в лоб!» Знаю, що це було б негідно, я ніколи на такий підступ і насилля не наважився б, ні!.. Для цього я все-таки надто порядна людина… Однак не можу стриматись, щоб не запитати себе: а що тоді сталося б? І майже певен, що Анелька, може, й не пережила б свого горя, а водночас і свого презирства до мене, — але вона не здалася б. Думаючи про це, я її проклинаю і разом з тим ще більше обожнюю, ненавиджу й ще сильніше кохаю. Скажу відверто: на мене звалилось велике нещастя. Найгірше те, що я не бачу порятунку від нього, бо в мене немає сили, щоб вирватись із цієї пастки. До поривів непереборної пристрасті, які та жінка завжди викликала в мене, тепер долучилась якась собача прив’язаність. Я огортаю її думками, поглядом, дивлюсь і не можу надивитись на її очі, коси, губи, плечі, й відчуваю, що вона для мене вже не лише найжаданіша жінка, а й найдорожча в світі людина. З жодною жінкою мене не зв’язував такий подвійний і нерозривний зв’язок. Часом її вплив на мене вдається мені просто незбагненним, а часом, я пояснюю його собі і — як завжди — якнайгірше для себе.