Повторюю ще раз, я не зобов’язаний бути обережним і несміливим у своїх висновках, раніше я вже писав, що скептик ближчий до містицизму, ніж будь-хто. Це я перевірив тепер на самому собі, тому що почав ширяти, мов той птах, якого довго тримали в клітці й випустили на волю, а він тепер літає скрізь і втішається, купаючись у просторі. Я бачив нові сфери, в яких народжувалось нове життя. Не знаю, чи це було на якійсь іншій планеті, чи десь у міжпланетному просторі, але й це життя, і ці поля були зовсім інші, ніж у нас; світло там було ясне й м’яке, в повітрі повівала чудесна прохолода, а головне, що там зв’язок між людською душею й душею загальною значно міцніший, ніж у нас, такий міцний, що неможливо розрізнити, де закінчується особисте й починається загальне. При цьому я розумів, що саме в невизначеності цієї межі полягає щастя життя в тому світі, бо людина там не виключається зі свого оточення, не протиставляє себе йому, а живе в цілковитій гармонії з ним, а отже, па повну силу загального життя.
Не можна сказати, що то були видіння; я тільки перейшов граничну межу, за якою кінчається чітка робота думки й починаються відчуття, які, проте, були ще певною мірою висновками з попередніх засновків, — але вони зайшли вже так далеко, що стали майже невловимими, наче золота нитка, яку витягаєш до безконечності. Зрештою, я ще не був здатним ані цілком включитись у життя нових сфер, ані як слід злитися з ним, ані відмовитись від самого себе. В якійсь мірі я зберігав свою відокремленість; чогось мені не вистачало, і я, здавалося, щось шукав навколо себе. І раптом я зрозумів, що шукаю Анельку. Звичайно, тільки її, завжди її! Навіщо мені без неї це інше життя? Нарешті я її знайшов, і ми стали блукати разом із нею, як тіні Паоло й Франчески да Ріміні…
Я пишу про це тому, що бачу в цьому страшний доказ того, наскільки всього мене поглинуло кохання до цієї жінки. Хай йому біс! Що може бути спільного між Бунге з його неовіталізмом і Анелькою? Та все ж навіть тоді, коли я розмірковую про сторонні речі, вкінці повертаюся в думках до Анельки. Науку, мистецтво, природу, життя — все я зводжу тепер до цього одного знаменника. Це для мене та вісь, навколо якої обертається весь світ.
Вона має для мене надзвичайно важливе значення. Тому зовсім неймовірно, щоб я коли-небудь послухав голосу свого розуму, який ще час від часу слабко, притлумлено каже мені: «їдь звідси, втікай!»
Знаю, що добром це не закінчиться, не може закінчитись, але звідки взяти силу, волю, енергію, коли все це в мене відібрано? Так само я міг би повторювати безногому: «Вставай і йди!» На чому? І ще додам: куди? навіщо? Тут — мов життя!