Інколи мені хочеться дати Анельці прочитати мого щоденника, але я цього не зроблю. Якби вона прочитала його, то, може, жалість її до мене зросла б, але любов зменшилася б. Якби Анелька була моєю, вона шукала б у мені опори, заспокоєння й непохитної віри, віри за нас двох у те, що саме так повинно бути, що ми вчинили добре. Проте вона знайшла б у мені сумніви навіть у цьому. Думаю, що коли б навіть вона зрозуміла все, що я пережив і переживаю, то багато що не змогла б відчути. Ми з нею такі рівні люди! Ось я, приміром, навіть тоді, коли впадаю в містицизм і запевняю себе, що все можливе, уявляю потойбічне життя не так, як загальноприйнято, а отже, — якщо ці узвичаєні вірування можна вважати нормальними, — ненормально. Чому? Якщо все можливе, то пекло, чистилище, рай так само можливі, як мої світлі, ясні сфери! А до того ж Дантові видіння величніші й чудесніші від моїх. Але ж чому? З двох причин. По-перше, тому, що мій скептицизм, отруюючись власними сумнівами, як скорпіон власного отрутою, все-таки здатний ще видобувати з різноманітних припущень прості й загальноприйняті ідеї. А по-друге… По-друге, тому, що в цих дантівських перегородках я не можу уявити себе разом з Анелькою… Такого життя я не хочу…
Але все, що я пишу й думаю, займає лише якусь частку мого єства, решта сповнена Анелькою. В цю хвилину я ще бачу світло, що падав з вікна її кімнати на кущ барбарису, який росте під вікном. У моєї бідолашненької теж бувають безсонні ночі! Я бачив сьогодні, як вона задрімала над своїм рукоділлям. У великому кріслі вона здавалася ще меншою і глибоко зітхала від утоми. А я дивився на неї з таким почуттям, ніби вона була моєю дитиною.
11 червня
Нарешті мені прислали голівку Мадонни Сассоферрата. Я віддав її Анельці в присутності тітки й пані Целіни, сказавши, що ця картина належить їй і заповідана їй моїм батьком. Тому вона ніяк не могла відмовитись. Потім я сам повісив картину в її будуарі. Вона прекрасна. Я не захоплююсь Мадоннами Сассоферрата, але ця така проста й лагідна, в таких світлих тонах! Мені приємно думати, що Анелька, поглянувши на неї, мимоволі згадуватиме, що це я подарував їй цю святиню, і подарував з любов’ю. Таким чином, моє кохання, яке вона вважає грішним, відтепер поєднуватиметься в її думках зі згадкою про святиню. Дитяча втіха, але, коли немає іншої, то й така добра.
Сьогодні в мене була радісна хвилина. Коли я вже повісив картину, Анелька підійшла до мене, щоб подякувати. Тому що крісло, в якому сиділа пані Целіна, було далеченько, я на секунду затримав Анельчину руку в своїй і тихо спитав:
— Анелько, невже ти справді мене ненавидиш?
А вона якось сумно похитала голівкою й коротко відповіла:
— Ой, ні!
І стільки змісту було в цій короткій відповіді!
Я тільки так писав, що коли почуття коханої жінки до мене ніколи не виявиться, то мені, мовляв, байдуже, кохає вона мене чи ні. Ні! Зовсім не байдуже! Нехай у мене буде хоч це: я не віддав би цього ні за що в світі! Бо інакше не мав би чим жити!
12 червня
Я в Варшаві, бо позавчора одержав листа від Снятинського, в якому він запрошував мене на прощальний обід у зв’язку з Клариним від’їздом. На обід я не поїхав, він відбувся вчора, а з Кларою попрощався сьогодні на вокзалі. Щойно повернувся звідти. Ця мила дівчина їхала, безсумнівно, ображена на мене й розчарована, але, побачивши мене, відразу все простила, і ми розпрощались дуже сердечно. Я теж відчував, що мені її бракуватиме, що навколо мене утвориться ще більша пустка. В моїх містичних сферах не буде прощань. А сьогоднішнє було справді сумне, до всього й вечір був похмурий, дощовий; мабуть, на кілька днів занегодилось. Незважаючи на дощ, Клару проводжало багато людей. Її купе було так завалене вінками й квітами, що скидалось на катафалк. їй доведеться повикидати їх, щоб не задихнутись. В останні хвилини перед від’їздом Клара зовсім не брала до уваги того, що можуть подумати люди, і — наскільки було можливо в такій обстановці,- приділяла увагу тільки мені. Я ввійшов до неї в купе, ми розмовляли як двоє друзів, незважаючи ні на присутність старої, завжди мовчазної Клариної родички, ні на інших знайомих, які врешті делікатно повиходили в коридор.
Я тримав Кларині руки, а вона дивилась на мене своїми правдивими блакитними очима й схвильовано говорила:
— Вам одному скажу я щиро, що нізвідки мені не було так шкода виїжджати… Через цю метушню під час від’їзду немає навіть часу, щоб щось сказати, але як мені сумно!.. У Франкфурті я зустрічаюся з багатьма освіченими людьми і з артистами, та все ж… сама не знаю… є якась різниця… ви, поляки, ніби якісь більш чутливі інструменти. А вже про вас особисто нема що й казати!