12 червня
Сьогодні приїхав Кроміцький…
Гаштейн, 23 червня
Вже тиждень, як ми приїхали до Гаштейна всім домом, тобто: Анелька, тітка, пані Целіна, я і Кроміцький!
Якийсь час я не робив записів у щоденнику, не тому, що мені це набридло чи я не відчував у цьому потреби, а тому, що того, що відбувалося в моїй душі, не можна було виповісти жодними словами. Поки людина бореться з силою, яка давить на неї, доти в неї немає ні настрою, ні часу займатися чимось іншим. Я перебував у такому самому стані, як той приречений, що про нього розповідає у своїх записках Сансон: з нього здирали паси шкіри й заливали рани розтопленим оловом, а він у нестямі кричав: «Encore! Encore»[53] — аж поки знепритомнів. І я вже знепритомнів, тобто зовсім знесилів і повністю здався.
Мене наче придавила якась рука, велетенська, немов ті гори, серед яких ми зараз живемо.
Але що ж мені робити? Адже я не скину її з себе, нехай давить. Раніше я не знав, що можна знайти якщо не розраду, то певне заспокоєння в усвідомленні свого безсилля і в розумінні свого нещастя.
Якби тільки знову не приходити до тями, якби такий мій стан тривав якнайдовше! Я записував би все, що зі мною відбувається, наче стороння людина. Та я вже знаю з досвіду, що один день не схожий на інший, і боюся того, що принесе завтрашній день.
24 червня
Перед від’їздом з Варшави я написав у щоденнику таке речення: «Кохання до чужої дружини, коли воно тільки називається коханням, — гидота; коли ж це справжнє кохання, то воно найбільше з нещасть, які можуть спіткати людину». Пишучи це ще до приїзду Кроміцького, я не уявляв собі, з чого складається таке нещастя. Думав, що воно благородніше, ніж є насправді. А тепер бачу, що, крім великих страждань, тут і дрібні приниження, відчуття власної нікчемності й того, що ти здаєшся смішним, і необхідність брехати, робити тисячі жалюгідних вчинків, тисячі разів вдаватись до боягузливої обережності, не гідної порядної людини, — який букет! Справді, від пахощів цих квітів можна задихнутись. Бачить бог, як охоче я вхопив би Кроміцького за горлянку, притиснув би його до стіни й сказав йому у вічі: «Я кохаю твою дружину!» А замість того я мушу старатись, щоб йому навіть не спало на думку, що вона мені подобається. Гарна роль по відношенню до Анельки! Що вона може про мене подумати! І це лише одна квітка з усього букета.
25 червня
Скільки житиму, не забуду того дня, коли приїхав Кроміцький. Він заїхав у Варшаві просто до мене. Повернувшись додому пізно ввечері, я побачив у передпокої якісь пакунки. Не знаю чому, але одразу мені не спало на гадку, що це можуть бути речі Кроміцького. Зненацька він сам визирнув із сусідньої кімнати і, побачивши мене, навіть випустив з ока монокль і з розкритими обіймами кинувся вітати нового родича. Я, наче крізь сон, бачив перед собою його голову, схожу на череп покійника, його блискучі очиці й чорне волосся. За мить мене обіймали, здавалося, руки дерев’яного манекена. Приїзду Кроміцького можна було легко сподіватись, але в мене було таке відчуття, ніби я побачив смерть. Наче мені снився страшний сон, і слова «Привіт, Леоне!» — видались якимись фантастичними й неймовірними. Несподівано мене охопили страшенна лють, огида й жах, тільки великим зусиллям волі я стримав себе, щоб не кинутись на цього чоловіка, не повалити його на підлогу й не розтрощити йому голови. В мене й раніше бували напади люті й огиди, але те, що до цих почуттів прилучився страх, було для мене чимось новим і незрозумілим; це був не той страх, який відчуваєш перед живою людиною, а ніби страх перед мерцем. Довго я не міг вимовити й слова. На щастя, Кроміцький, мабуть, подумав, що я не впізнав його, чи був здивований, що він, чоловік майже незнайомий мені, одразу поводиться зі мною як з родичем і звертається до мене на «ти»… Це «ти» страшенно дратує мене ще й досі.
Я намагався взяти себе в руки, а він тим часом вставив монокль і, знову потискуючи мені руку, питав: