— Ви розповіли мені дуже цікаві речі,- зауважив я. І справді, його спостереження видались мені дуже характерними.
А зброяр говорив далі:
– І коли я це зметикував, то придумав таке: коли хто-небудь купує револьвер без футляра, я, ніби помилившись, даю йому патрони на один номер більші. Пустити собі кулю в лоб — це не жарти. Для цього треба чорт знає як узяти себе в руки й набратися відваги. Думаю, що не одного в холодний піт кине… Ну от, нарешті відважився чоловік і — за револьвер! А тут патрони не підходять… Хоч головою об мур бийся, нічого не вдієш, треба відкласти на завтра… Ви гадаєте, легко на таке вдруге зважитись? Не один із тих, що був би собі сьогодні кулю в лоб пустив, уже заглянувши смерті в очі, завтра цього не зробить. Були такі, що приходили на другий день і купували футляр… А мені хотілося сміятись. «Ось тобі футляр, і живи собі на здоров’я!»
Я записую цю розмову, бо зараз мене цікавить усе, що пов’язане з самогубством, а слова старого зброяра здалися мені слушним спостереженням над людською психологією.
27 червня
Інколи я пригадую собі, що Анелька мене кохала, я міг з нею одружитись, і життя моє було б дуже світлим і щасливим, — що все залежало від мене, а я змарнував своє щастя тільки через нежиттєздатність. Тоді я запитую себе, чи не починаю я божеволіти, чи справді Анелька могла стати моєю навіки? Але ж я чудово пам’ятаю, як розвивалися події від нашої першої зустрічі аж до сьогоднішнього дня. Подумати тільки, що така жінка могла бути моєю й такою вірною мені, як тепер вона вірна іншому, навіть у стократ вірнішою, бо вона кохала б мене всім серцем! Вроджена нежиттєздатність — від неї все лихо! Проте, якби це навіть повністю виправдовувало мене у власних очах, мені від того анітрохи не краще. Трохи легшає тільки від думки, що й нащадків вироджених поколінь, і розквітаючих кінець кінцем засиплять землею… Це трохи згладжує різницю між мною і так званими енергійними людьми. Все нещастя подібних до мене людей полягає в їхній відособленості. Яке безглузде уявлення існує не лише в письменників, але і в фахівців-психологів, навіть у фізіологів про нас, нащадків віджилих родів! Вони завжди уявляють, що внутрішній нежиттєздатності завжди відповідає фізична слабість, малий зріст, слабкі м’язи, анемічний мозок і вбогий інтелект. Може, інколи так і буває, однак твердити, що це загальне правило, — груба помилка й педантичне повторювання того ж самого. Нащадки стародавніх родів відзначаються не відсутністю життєвих сил, а відсутністю гармонії між цими силами. Я сам фізично міцний чоловік і ніколи не був дурнем, — а знав людей мого кола, збудованих, мов античні статуї, талановитих, з гострим розумом, які проте не вміли жити й погано кінчали, саме через неврівноваженість їхніх занадто навіть буйних життєвих сил. Ці сили в нас — ніби неправильно організоване суспільство, в якому невідомо, де починаються права одних і закінчуються права інших. Ми тримаємось анархією, а загальновідомо, що анархією довго не втримаєшся. Кожна з наших сил працює лише на себе, тягне нас тільки в свій бік і часто перетягає решту сил, — а від цього виникають трагедії маніакальності. Я, приміром, зараз хворий на таку маніакальність, — крім Анельки, для мене нічого не існує, нічого мене не цікавить і не прив’язує до життя. Але люди не розуміють, що така відсутність гармонії, така анархія життєвих сил — це хвороба, тяжча за фізичну й душевну анемію. Ось у цьому й розв’язання загадки. Колись життя й громадські обов’язки рятували нас, бо вимагали від нас Дій і часом змушували до них. А тепер, коли ми відійшли від життя, коли нас отруює філософствування і скепсис, наша хвороба ще більш загострилася в цих нездорових умовах. Врешті ми дійшли до того, що вже здатні не до дій, а тільки до ексцесів, саме тому найздібніші й найталановитіші з нас завжди закінчують якимсь безумством. По суті, з усього, що становить життя, нам лишилася тільки жінка; і ми — одне з двох — або розмінюємось, розтринькуючи по грошу наш життєвий капітал на розпусту, або, вчепившись за кохання до якої-небудь жінки, як за гілку, що росте над безоднею, повисаємо в повітрі, ризикуючи зірватись і зламати собі карк, бо найчастіше вибираємо кохання незаконне, яке носить у собі зародки трагедії. Я знаю, що й моє кохання до Анельки погано скінчиться, і, знаючи це, навіть не намагаюся захищатись від нього, тому якби я відмовився від нього, — це теж було б моєю загибеллю.