30 червня
Сьогодні я почув з веранди такий кінець досить голосної розмови між Кроміцьким і Анелькою:
— Я, — сказав Кроміцький, — сам з ним поговорю, а ти повинна розповісти тітці, як ідуть справи.
— Ніколи цього не зроблю! — заперечила Анелька.
— Але я тебе дуже прошу! — з притиском мовив Кроміцький.
Я ввійшов до кімнати, не бажаючи бути мимовільним свідком їхньої дальшої розмови. Я помітив на обличчі в Анельки глибоку досаду, яку вона, побачивши мене, намагалась приховати. Кроміцький був блідий від гніву, однак з посмішкою простягнув мені руку. В першу МИТЬ мене охопила тривога й страх, я подумав, що Анелька в усьому зізналась йому. Я боявся не Кроміцького, а того, що він може вивезти Анельку й позбавити мене моїх тривог, принижень і мук. А я ж тільки ними й живу; інакше я помру з голоду. Нехай що завгодно, аби тільки не розлука з Анелькою! Я все ламав собі голову; про що вони могли розмовляти? Часом мені здавалося найбільш вірогідним, що Анелька йому щось розповіла, але в такому випадку змінилося б його ставлення до мене, проте він став ще люб’язнішим зі мною. Взагалі, якби не моя ненависть до нього, то я не міг би нічого йому закинути.
Зі мною він ввічливий, приязний, сердечний; у всьому поступається мені, як нервовій жінці. Намагається завоювати моє довір’я. Не відштовхує його й те, що я іноді відповідаю йому різко або іронічно, що часто надто безцеремонно викриваю його неосвіченість чи недостатню витонченість. Я ніколи не минаю нагоди, щоб у присутності Анельки підкреслити його розумову й душевну вбогість. Однак він терплячий. Може, він такий лише зі мною? Сьогодні я вперше побачив, як він розгнівався на Анельку, аж позеленів, як люди, що гніваються холодно, а отже, дуже люто. Анелька, напевно, його боїться, хоча вона всіх боїться, тепер уже навіть і мене. Інколи мені важко зрозуміти, звідки така жінка, сумирна, мов голубка, черпає таку надзвичайну силу волі. Свого часу я помилявся, думаючи, що вона пасивна і не зможе опиратись мені. Яке розчарування! Опір її такий само впертий, як для мене несподіваний. Не знаю, про що розмовляли вони з Кроміцьким, але я певен, коли вона йому заявила, що не зробить того, що він від неї вимагає, то вона тремтітиме від страху, але не зробить. Якби вона була моєю, я любив би її так, як може любити вірний собака свою господиню. Я носив би її на руках, здмухував би з її дороги кожну порошинку, любив би її більше від життя.
1 липня
Мої ревнощі були б жалюгідними, якби в них не було страждання віруючого, на очах у якого профанують його божество. Я вже ладен був би відмовитись навіть від дотику до її руки, аби тільки міг помістити її на якійсь неприступній горі, до якої нікому невільно було б навіть наблизитись.
2 липня
Я помилявся, мені лише здавалось, що я здерев’янів. Те, що було тимчасовим станом нервів, я вважав за постійний стан душі. Хоча ще раніше підозрював, що так недовго триватиме.
3 липня
Між ними таки щось сталося. Обоє приховують невдоволення одне одним, але я все бачу. Вже кілька днів я не помічав, щоб він, як мав звичку робити раніше, брав її за руки й цілував одну, потім другу, або щоб гладив її коси, чи цілував у чоло. Спершу я зрадів, але цю радість отруїла сама Анелька. Я помітив, що вона намагалась ніби умилостивити свого чоловіка, розвеселити його й відновити колишні стосунки. Мене охопила лють, яка, звичайно, позначилась на моєму ставленні до Анельки. Ніколи я ще не був до неї, а тим самим і до себе, таким немилосердним.
4 липня
Сьогодні, повертаючись з Вандельбана, я зустрів Анельку на містку навпроти водоспаду. Вона раптом зупинилась і почала щось говорити, але шум води заглушив її слова. Мене це розізлило, тепер мене все злить, і коли я звів її з містка й ми попрямували до нашої вілли, я роздратовано сказав: