– І що ж він на це?
— Він сказав мені, що насамперед не розуміє, чому його звинувачують у продажу Глухова. Глухів випустив з рук не він, а ті, які через свою нерозумність, безпомічність, легковажність і марнотратність призвели до того, що продаж його став необхідним. Анелька, виходячи за нього, мала тільки борги. А він урятував більше, ніж хтось інший зміг би врятувати, і за це, замість подяки, він чує тільки докори і… зажди-но, як він ще висловився?… Ага! І патетичну декламацію.
— Неправда, — заперечив я, — Глухів можна було врятувати.
— Це саме і я йому сказала, ще й додала, що для врятування Глухова я позичила б їм грошей. «Ти міг би, — сказала я, — перед продажем написати Анельці, щоб вона поговорила зі мною про це, і, бачить бог, я ні хвилини не вагалася б. Але в тебе вже така система, щоб ніхто нічого не знав., Усі ми вірили в твої мільйони, тому я не пропонувала своєї допомоги». Тоді Кроміцький іронічно засміявся й мовив: «Анелька надто велика пані й ідеальна істота, щоб принизитись до таких дрібниць, як грошові справи чи клопотання за свого чоловіка. Я вже двічі просив її, щоб вона поговорила з вами про вашу участь у моєму ділі, а вона обидва рази рішуче відмовилась. А щодо того, чи можна було врятувати Глухів, тепер легко говорити, коли вже ніяка допомога не потрібна. Але, судячи з вашої сьогоднішньої відмови, я маю право думати, що й з Глуховом було б так само».
Я почав прислухатися вже зацікавлено, бо тепер мені стали зрозумілі причини суперечок між Кроміцьким і Анелькою, а тітка вела далі:
— Коли я таке почула, то сказала йому: «Бачиш, любий мій, який ти нещирий; спершу говорив, що тільки тому пропонуєш мені стати твоїм компаньйоном, щоб збагатити свою рідню, а не сторонніх людей, а тепер виявляється, що тобі самому потрібна допомога». А він — йому спритності не позичати — відповів, що в таких справах користь має бути обопільною, що він, звичайно, теж зацікавлений у нашій участі, бо, чим більшим капіталом розпоряджатиметься, тим певнішим буде успіх. І ще додав, мовляв, узявши Анельку без посагу, він надіявся, що зможе розраховувати на допомогу її родичів, принаймні в тих випадках, коли та допомога буде корисною самим же родичам. Він страшенно злився, особливо тоді, коли я сказала, що Анельку він узяв не без посагу, бо я їй заповім дожиттєву ренту.
— Ви так сказали?
— Еге ж. Усе висловила, що мала на серці. Сказала, що Анельку люблю як свою дитину і саме для того, щоб її забезпечити, відписую їй не капітал, а ренту з нього. «Капітал, — кажу йому, — міг би пропасти, бо ще хтозна-чим закінчаться твої оборудки, а рента забезпечить Анельку до кінця життя. Якщо у вас будуть діти, — додала я, — то вони одержать і капітал, але тільки після Анельчиної смерті. Отака моя головна допомога, а крім неї, я завжди готова допомагати вам і в усьому іншому».
— На цьому й скінчилася ваша розмова?
— Та майже на цьому. Я бачила, що він страшенно розізлився. Думаю, його сердило й те, що я заповідаю Анельці ренту, а не капітал, він зрозумів, як мало йому довіряю. Вже йдучи, заявив, що пошукає компаньйонів між чужими, бо гадає, що знайде в них не менше співчуття й глибше розуміння спільних інтересів. Я мовчки вислухала ці ущипливі слова. Вчора він пішов на екскурсію з бельгійцями, але повернувся незадоволений. Мабуть, хотів їх запросити в компаньйони, і теж не пощастило. Знаєш, Леоне, що я зараз думаю? Його справи погані, коли він так гарячково шукає компаньйонів. Ця думка мене гризе, — якщо все це так, то з простої обережності не слід вступати з ним у спілку, але родинний обов’язок велить нам допомогти йому, хоча б заради Анельки. Саме про це я й хотіла з тобою порадитись…
— Його справи не такі вже безнадійні, як ви гадаєте, — мовив я.
І почав переповідати тітці те, що дізнався від лікаря Хвастовського. Потім сказав, що вже давно здогадався з поведінки Кроміцького, що йому потрібні гроші й він шукає їх скрізь. Почасти тому, мовляв, я і їздив до Відня. Тітка була так захоплена моєю проникливістю й тактикою, що, походжаючи по кімнаті, говорила сама до себе, весь час повторюючи: