Та я вже їй освідчувався; зараз для мене було важливо тільки те, щоб Анельчина душа не збунтувалася при моєму першому слові про кохання. Врешті, якщо так буде завжди, то жодної розмови між нами не відбудеться, а порозмовляти необхідно, бо треба якось налагодити наші стосунки. Зваживши все це, я сказав якомога спокійніше:
— Ти, може, навіть не усвідомлюєш, Анелько, якого болю ти мені завдала, вирішивши виїхати. Я добре розумію, що твої докази тільки позірні, насправді ти хотіла зробити це через мене. Але забула про одне: що станеться зі мною без тебе. Цього ти взагалі не враховувала. А ти знаєш, що сам твій від’їзд не так боляче вразив би мене, як усвідомлення того, що ти зовсім не рахуєшся зі мною. Може, ти скажеш, що хотіла зробити де заради мене, щоб зцілити мене… Але дай спокій! Не лікуй мене такими засобами, бо такі ліки можуть мені більше зашкодити, аніж ти думаєш.
Анельчине обличчя вмить спалахнуло. Напевно, мої слова зачепили її за живе. Не знаю, що вона мені відповіла б, якби в цю мить несподіваний випадок не перепинив хід її думок. На узбіччі дороги зненацька підвівся один із тих кретинів, що їх повно в околицях Гаштейна, чоловік із величезною головою, із зобом, з безтямним поглядом, — і жестами почав просити милостиню. Він так несподівано появився з високої трави, що Анелька з переляку крикнула. Потім заспокоїлась, знайшла в себе гроші, бо зі мною саме не було їх, так минуло кілька хвилин. За цей час враження від моїх слів настільки розсіялось, що коли ми пішли далі, вона, трошки помовчавши, сказала мені сумно, але ніжно:
— Ти часто буваєш до мене несправедливим, а зараз найбільше. Ти гадаєш, що мені легко, що в мене немає серця, а мені зовсім, зовсім не краще, ніж тобі…
Тут голос у неї перервався, а в мене кров молотом забухала в скронях. Здавалося, що ще одне зусилля з мого боку, і я вирву з її уст щире освідчення.
— Заради всього святого, — мовив я, — поясни мені, що ти хотіла цим сказати?
— Я хочу сказати, що коли я нещаслива, то дай мені можливість лишитися чесною. Леоне, любий мій, благаю тебе, зжалься наді мною! Ти не знаєш, яка я нещасна! Я всім ладна для тебе пожертвувати, крім честі. Не вимагай, щоб я тобі віддала цю останню рятівну соломинку, бо цим не можна жертвувати! Леоне мій, дорогий мій Леоне!
І, згорнувши руки, вона дивилась на мене, тремтячи, як лист, благально, повними сліз очима. Не знаю, — якби в цю хвилину я обняв її, вона, мабуть, не знайшла б у собі сили для опору, хоч потім умерла б від сорому й горя…
Але я повівся, як чоловік, котрий кохає над усе, тобто забув про себе і бачив лише її. В цю хвилину я кинув їй під ноги свої почуття, пристрасть, свій егоїзм. Що для мене все це значило порівняно з нею? Кохана жінка, що захищається нелицемірними сльозами, які ллються від глибокого душевного болю, — непереможна. Я взяв Анельку за руки й, шанобливо, благоговійно цілуючи їх, сказав:
— Все буде так, як ти хочеш, присягаюсь тобі в цьому своїм коханням до тебе!
Якийсь час ми обоє не могли промовити й слова. Відверто кажучи, я здавався собі в цю хвилину кращим і благороднішим, ніж будь-коли. Я був схожим на людину, яка, перенісши кризу під час тяжкої хвороби, відчуває себе дуже слабою, але водночас радіє поверненню до життя. Через кілька хвилин я заговорив спокійно й лагідно, не тільки як закоханий, а й як найближчий друг, що перш за все думає про щастя дорогої йому людини.
— Ти не хочеш іти на бездоріжжя, — сказав я, — але я вже й не намагатимуся звести тебе з твоєї путі. Ти зробила мене іншою людиною, та й усі ті страждання, через які я пройшов, теж переродили мене. Завдяки тобі я зрозумів, що пристрасть — це одне, а любов — інше. Я не обіцяю, що розлюблю тебе, бо цього я не можу зробити, та якби навіть пообіцяв, то збрехав би і тобі, й самому собі. Ти — моє життя. Я кажу це не в стані екзальтації, а як людина, котра вміє розібратися в собі й знав, що таке самообман, а що таке правда. Але я любитиму тебе так, як люблять померлих, я любитиму твою душу. Анелько, дорога, ти згодна на це? Це дуже сумна любов, зате чиста, як ангельська. Її ти можеш прийняти і відповідати мені такою ж. Я тобі присягаюсь у такій любові і ця присяга для мене така само важлива, як коли б я складав її перед вівтарем. Я ніколи не одружуся з іншою жінкою, житиму лише для тебе, і моя душа належатиме тобі. Ти теж люби мене так, ніби я вже вмер. Ні про що більше я тебе не благаю, але в цьому не відмовляй мені, бо тут немає ніякого гріха. Якщо ти сумніваєшся, то спитай на сповіді. Адже ти читала Данте? Пригадай, він був одружений, а любив Беатріче саме такою любов’ю, якої я благаю в тебе; він відверто признавався в цій любові, проте церква вважає його вірші мало не священними. Якщо в твоїй душі є таке почуття до мене, то простягни мені руку, і нехай віднині між нами будуть вічний мир і згода.