17 вересня
Чому я прокидаюся щоранку? Навіщо живу? Яке мені діло до знайомих чи до всіх людей взагалі? Я не пішов до Клари, бо все, що вона може сказати, зовсім мене не цікавить, а вже зарані наганяє на мене нудьгу. Весь світ мені такий само байдужий, як і я йому.
18 вересня
Як добре, що я написав тітці! Якби не написав, вона приїхала б сюди. Ось що вона мені розповідав:
«Твій лист надійшов того самого дня, коли приїхали Целіна з Анелькою. Як же ти зараз почуваєш себе, мій найдорожчий? Ти пишеш, що добре, але чи зовсім уже добре? Що тобі сказали берлінські лікарі, чи ти довго там пробудеш? Пришли мені телеграму, чи ще застану тебе в Берліні, я одразу приїду. Целіна казала мені, що ти виїхав зненацька, і вони з Анелькою дуже стривожені. Якби ти не написав, що тобі, мабуть, припишуть морську подорож, я, отримавши твого листа, не гаючись, вирушила б до тебе. Адже їхати до Берліна всього п’ятнадцять годин, а я зараз почуваю себе здоровою. Припливи, що бували в мене раніше, більше не повторювались. Тривожить мене й твоя морська подорож. Щоправда, ти до такого призвичаєний, але я тремчу від самої думки про кораблі і бурі.
Целіна почуває себе добре, Анелька теж непогано. Казали, що ти вже знаєш про новину. Перед від’їздом із Відня вони ще раз запросили спеціаліста, той сказав, що Анельчина вагітність вже не викликав найменших сумнівів. Целіна дуже щаслива, я теж рада. Може, це змусить Кроміцького покинути свої справи на краю світу й оселитися на батьківщині. Та й Анелька буде щасливіша, маючи тепер мету в житті. Коли вона приїхала сюди, то була якась стомлена й ніби чимось пригнічена, може, це па неї дорога вплинула. У Снятинських дитина дужо хворіла крупом, але зараз уже видужала».
Читаючи тітчиного листа, я відчув, що для мене там, між ними, немає місця, особливо біля Анельки. їй скоро буде неприємно навіть згадувати про мене.
19 вересня
Не можу собі уявити, яким я стану через рік, через два або три роки. Що я робитиму? Коли немає ніякої мети, немає й життя. Власне кажучи, мені немає місця на землі.
20 вересня
Я не пішов до Клари, але зустрів її на Фрідріхштрасе. Побачивши мене, вона аж зблідла від радості й хвилювання, привіталася зі мною так сердечно, що мене це аж зворушило, та водночас було неприємно, бо я відчував, що моя сердечність тільки зовнішня, а насправді я навіть не радий, що ми зустрілися. Коли Клара трохи заспокоїлась, то помітила, як я змінився. Вигляд у мене справді не блискучий, до того ж я трохи посивів. Вона почала розпитувати мене про здоров’я, а я, при всій моїй вдячності до Клари, відчував, що занадто часті зустрічі з нею будуть мені понад силу, і, щоб уникнути їх, сказав, що я хворий, що незабаром мені доведеться виїхати в теплі краї. Потім Клара затягла мене до себе. Ми розмовляли про тітку, про Анельку й пані Целіну. Я відбувався загальними фразами. А подумки казав собі, що, може, Клара єдина в світі людина, здатна мене зрозуміти, і разом з тим знав, що ні за що в світі не відкрию їй свого серця.
Коли добрі блакитні Кларині очі вдивлялися в мене так ніжно й допитливо, наче вона хотіла зазирнути в глибину моєї душі, її доброта настільки покоряла мене, що мені хотілося плакати. Незважаючи на всі мої зусилля, Клара помітила, що я став зовсім іншим, ніж був колись; жіночим інстинктом вона відгадала, що я живу, говорю і думаю майже механічно, що душа моя напівмертва. Зрозумівши це, вона більше ні про що не розпитувала, тільки стала ще ніжнішою до мене.
Я бачив, що вона побоюється набриднути мені. Вона намагалася дати зрозуміти, що зовсім не хоче підкупити мене своєю сердечністю, а хоче тільки, щоб мені було з нею добре.
І мені було добре, проте я не міг погамувати своєї досади. Зараз я неспроможний ні на чому зосередитись, мій розум не здатний навіть до таких незначних зусиль, які необхідні для звичайної розмови з приятелькою. А крім того, коли моя велика мета зникла, все здається мені таким непотрібним, що я весь час запитую себе: «Навіщо це? Що я з цього матиму?»
21 вересня