Про ці переконання навіть говорити не варто. Тільки в горі відчуваєш усе їхнє безсилля.
Мимоволі весь час думаю про те, як Анелька сприйме звістку про мій шлюб. Я так звик перевіряти її ставлення до всього, що в мене й досі лишилася ця болісна звичка.
22 жовтня
Сьогодні вранці послав листа Кларі. Відповідь чекатиму завтра, а може, сама Клара приїде ще сьогодні ввечері.
Після обіду одержав переслану мені другу телеграму Кроміцького. В ній стільки розпачу, скільки може його вміститись у кільканадцяти словах. Мабуть, там усе дуже погано склалося, бо я не сподівався, що крах настане так скоро. Наневно, виник якийсь несподіваний збіг обставин, якого Кроміцький не передбачав.
Втрата грошей, які я йому позичив, не дуже позначиться на моєму багатстві,- незважаючи на цю втрату, я однак залишуся більш ніж заможною людиною, — але Кроміцький!..
Навіщо обманювати себе! Десь у глибині душі я радий, що він розорився. Подумати лише, що ці люди в майбутньому зможуть існувати тільки завдяки тітці, яка сама себе називає «управителем спадщини Плошовських».
Поки що я не збираюсь відповідати Кроміцькому. А якби й вирішив це зробити, то замість відповіді лише поздоровив би його з потомком. Згодом все буде інакше! — згодом я дам їм обом хліб і ще багато чого до хліба.
23 жовтня
Клара вчора не приїхала; сьогодні вже вечір, а від неї не було відповіді. Це тим більше дивно, що досі вона писала мені щодня, розпитуючи про моє здоров’я. Її мовчання не здивувало б мене, якби я припускав, що вона хоч хвилин із десять роздумуватиме. Буду терпеливо чекати. Але краще б вона не затримувалася з відповіддю. Я знаю, що коли б я не відіслав до неї того листа, то, може, написав би другого, такого ж змісту; але якби той лист можна було вернути назад, я, напевно, вернув би його.
24 жовтня
Ось що пише мені Клара:
«Дорогий мій пане Леоне! Одержавши вашого листа, я втратила голову від щастя й хотіла одразу ж їхати до Берліна. Але саме тому, що я вас гаряче кохаю, я послухала внутрішнього голосу, який сказав мені, що справжня любов не має бути егоїстичною, і я не можу дозволити, щоб ви пожертвували собою заради мене.
Ви, Леоне, не кохаєте мене. Я віддала б життя за те, щоб було інакше, але ви не кохаєте мене. Ваш лист написано в пориві вдячності і якогось відчаю. В першу ж хвилину нашої зустрічі в Берліні я помітила, що ви хворі й нещасні,- я так тривожилась за вас, що хоч ви попрощалися зі мною, сказавши, що від’їжджаєте, я все-таки послала до готелю дізнатися, чи ви справді виїхали, а потім щодня дізнавалася про вас, аж поки мені відповіли, що ви хворі. Доглядаючи вас під час хвороби, я переконалась, що й друге моє побоювання не безпідставне, у вас якесь велике приховане горе, або ви пережили одне з тих болісних розчарувань, після яких важко примиритися з життям. Тепер я зрозуміла, — один бог знає, як мені це важко, — що ви хочете зв’язати свою долю з моєю, щоб затамувати свій біль, про щось забути, щоб відрізати собі шлях до чогось. Здогадуючись про це, хіба я можу погодитись на вашу пропозицію? Відмовившись стати вашою дружиною, я, в найгіршому випадку, буду все життя дуже нещасною, але зате ніколи не скажу собі: «Я для нього тягар, кайдани на його ногах», Я покохала вас над усе з першої зустрічі, вже давно, і вже звикла до суму й страждань від нашої розлуки, від безнадії й усвідомлення того, що ви мене не кохаєте. Мені тяжко так жити, та я хоч можу виплакати своє горе в сльозах, як кожна жінка, чи в музиці, як музикант. І мені назавжди залишиться втіха, що, іноді згадуючи мене, ви подумаєте про мене: «Моя добра сестра». Цим я живу. Але, якби я, ставши вашою дружиною, помітила, що ви шкодуєте про свій порив, що ви нещасливі й зненавиділи мене, то я, напевно, не пережила б цього.
При цьому я кажу собі: «Що ти таке зробила, як заслужила, щоб бути такою безмежно щасливою?» Адже мені навіть страшно подумати про таке щастя. Чи ви розумієте, що можна кохати не тільки всім серцем, а й нічого не вимагаючи натомість? Я знаю, що можна, бо саме так кохаю.
Вже й те здається мені зухвальством, що в мене не вистачає мужності зовсім зректися надії на щастя. Ви не засуджуйте мене за це: Господь бог такий милосердний, а людина так прагне щастя, що не має сили назавжди замкнути перед ним двері. Якщо ви через півроку, через рік чи взагалі будь-коли повторите, що все ще хочете, щоб я стала вашою дружиною, тоді я буду винагороджена за все — і за те, що я вже вистраждала, і за ті сльози, яких не можу стримати зараз.
Клара»
У мені ще є чоловік, який може відчути й оцінити кожне слово того листа. Нічого в ньому для мене не пропало, і я кажу собі: в неї серце ще більш благородне, щире й любляче, ніж я гадав, тому тим більше слід повторити їй свою пропозицію.