Аж дивно, як ця дівчина відповідає моєму художньому почуттю! Після балу настала найприємніша хвилина, коли всі гості роз’їхались, ми вчотирьох сіли пити чай у вітальні. Щоб побачити, що відбувається надворі, я підійшов до вікна й трохи розсунув штори. Була вже восьма година ранку, тому крізь шибки в кімнату раптом проникло денне світло, яке при блиску ламп здавалося таким синім, що я аж здивувався. А ще більше я був здивований, побачивши в цьому синьому світлі Анельку. Здавалося, ніби вона стоїть у Блакитному гроті на Капрі. Які тони були на її оголених плечах! І, що поробиш, така вже моя вразлива натура, в ту мить я був остаточно підкорений, Анелька так полонила моє серце, ніби це було її заслугою. Довго і якось по-іншому, ніж досі, я тиснув їй руку, бажаючи доброї ночі, а вона, не забираючи своєї руки, сказала:
— Добрий день, а не добраніч, добрий день!
І, або я зовсім осліп, або її очі промовляли те ж саме, що й музика дівочого голосу:
— Кохаю, кохаю!
Я теж майже кохаю.
Тітка, дивлячись на нас, щось радісно й тихо пробурмотіла. Я побачив у неї на очах сльози.
Ми їдемо до Плошова.
Плошів, 5 лютого
Уже другий день ми в селі. Дорога була чудова. Погідно, мороз! Сніг рипів під полозами, іскрився на полях. Сонце вже заходило, й безмежна біла рівнина мінилася фіолетовими відблисками. На липах під Плошовом, голосно каркаючи, метушилися зграї ворон. Зима, сувора зима в нас, зате яка вона прекрасна! Є в ній якась сила і велич, а головне, щирість. Так як щирий друг ріже тобі правду в очі без натяків, так і вона, не питаючи, хапає за вуха. Зате її бадьорість передається людям. Усі ми були задоволені, що їдемо в село. Наші обидві старші дами радувалися, що їхня заповітна мрія близька до здійснення; я радів, бо відчував своїм плечем плече Анельки, що сиділа поруч зі мною; а вона теж, може, з того ж приводу відчувала себе щасливою. Разів зо два, ні з того ні з сього, просто від надміру почуттів, вона нахилялась і цілувала тітці руку. їй дуже личило якесь пухнасте боа і хутряна шапочка, з-під якої ледь видніли її темні очі, ще майже дитячі, і обличчя з рум’яними від морозу щоками. Від неї так і віє молодістю.
У Плошові гарно, затишно. Особливо я люблю тут величезні старосвітські каміни. Тітка береже ліс, мов зіницю ока, але палива не шкодує, тому в камінах топиться з ранку до вечора, полум’я гуде, тріщить, веселить душу. Вчора після обіду ми довго сиділи біля вогню. Я багато розповідав про Рим та його історичні пам’ятки, і мене слухали так благоговійно, що я аж сам собі здавався смішним. Коли я говорю, тітка не спускає очей з Анельки, прискіпливо стежачи, чи на її обличчі є вираз належного захоплення. А захоплення там аж занадто. Вчора Анелька сказала мені:
— Хтось інший міг би там усе життя прожити, але не побачити й половини тієї краси, яку бачиш ти.
А тітка відразу докинула з догматичним спокоєм:
— Я завжди це казала.
Добре, що тут немає іншого такого скептика, бо я опинився б у дуже незручному становищі.
Певний дисонанс вносить між нас Анельчина мати. Вона стільки пережила, в неї було стільки клопотів, що її веселість раз і назавжди була ніби прибита морозом. Вона просто боїться майбутнього і мимоволі підозрює, що навіть у благополуччі криється якась пастка. Вона була дуже нещаслива зі своїм чоловіком, а після його смерті мала безліч клопотів через маєток, який хоч і великий, але дуже занедбаний. Крім того, вона страждав від нападів мігрені.