— Що з тобою, Леоне? Здається, з тобою щось трапилось?
Я почав запевняти її, що все гаразд, сміючись, заспокоював її, але вона заперечно хитала голівкою і вела далі:
— Вже два дні я бачу, що з тобою щось негаразд. Я розумію, таку людину, як ти, може будь-що засмутити… І я все перевіряю себе, чи не дала я якогось приводу для цього, чи не сказала чогось такого, чи…
Голос її трошки затремтів, однак вона глянула мені просто у вічі.
— Я тобі нічого поганого не вчинила?… Правда ж?
У мене ледве не зірвалося з язика: «Коли мені чогось не вистачає, то хіба що тебе, моя люба Анелько». Проте якийсь страх, кажучи словами Гомера, вхопив мене за волосся. Я злякався не Анельки, а того рішення, що могло бути прийняте. Але я поцілував їй руку і сказав якомога веселіше:
— Ти дуже славна й мила, а про мене не турбуйся, зовсім нічого не сталося… Це я повинен турбуватися, щоб тобі було тут добре, адже ти — гість у Плошові.
Я знову поцілував їй ручку, цього разу навіть обидві. Все це ще можна було в крайньому випадку вважати виразом родинних почуттів, і — така жалюгідна людська натура — усвідомлення цього надавало мені сміливості, наче та хвіртка, за якою можна сховатись. Я називаю це боягузтвом, бо мені доведеться відповідати лише перед самим собою і більше ні перед ким, а себе вже ніяк не обдурю. Зрештою передчуваю, що не відповідатиму навіть перед самим собою, — почуття завжди заводили мене, куди самі хотіли, а мої почуття до Анельки цілком заволоділи мною. Я ще й досі відчуваю блаженство від дотику губами до її руки — й моєму жаданню немає меж. Раніше чи пізніше я сам зачиню хвіртку, через яку ще сьогодні міг би вирватись на волю. А чи я справді ще міг втекти? Так, якби мені щось допомогло.
А втім, цілком очевидно, що Анелька кохає мене. Все підштовхує мене до неї.
Сьогодні я запитав себе: якщо це неминуче, навіщо я відтягаю?»
І знайшов таку відповідь: я не хочу щось втратити з тих хвилювань, переживань, вражень, з чарівності недомовлених слів, запитальних поглядів, чекання. Хочу повністю навтішатися своїм романом. Я дорікав жінкам, що для них форма зовнішнього вияву почуттів важливіша, аніж саме почуття, а тепер і я намагаюсь не пропустити жодного з цих виявів. Коли чоловік уже не молодий, йому вони дуже потрібні. До того ж я часто помічав, що чоловіки з підвищеною вразливістю мають у своїх характерах щось жіноче. Я ж, крім усього, в коханні трохи епікуреєць.
Після розмови з Анелькою, про яку я розповів вище, в нас обох став чудовий настрій. Увечері я допомагав їй вирізати абажури, бо при цьому міг доторкатися до її рук та сукні. Я навмисне перешкоджав їй, а вона, розвеселившись, мов дитина, по-дитячому раз у раз вверталась до тітки, повторюючи монотонною скоромовкою, якою іноді скаржаться маленькі дівчатка:
21 лютого
Понесла ж мене лиха година до Варшави, на прийом до радника С., де зібралися самі чоловіки. Радник С. намагається збирати в себе представників різних таборів, щоб за чаєм з тартинками легше з ними порозумітися, хоч, власне кажучи, мабуть, він і сам добре не уявляє собі, в чому має полягати це порозуміння. Я як людина, що майже весь час живе за кордоном, приїхав на це зібрання, щоб дізнатися, що відбувається в головах моїх земляків, і послухати їхні розумування. Людей зібралось багато, тому було нудно і все було так, як звичайно бував на велелюдних зібраннях. Люди з однаковими поглядами збиралися групками в окремих кімнатах і розмовляли про те, що їх цікавило, підтакували один одному, обмінювались приємними словами тощо. Я познайомився з багатьма тутешніми радниками й представниками преси. За кордоном існує велика різниця між письменником і журналістом. Там письменника вважають художником і мислителем, а журналіста — ремісником (не можу підшукати іншого слова). Тут цієї різниці не існує, і представників обох категорій охрестили одним спільним іменем: літератор. Більшість із них займається одночасно і журналістикою і літературою. Загалом усі вони більш порядні люди, ніж іноземні журналісти. Я не люблю газет і вважаю їх лихом, від якого страждає людство. Швидкість, з якою вони ознайомлюють людей з подіями, не виправдовує поверховості цієї інформації і тієї нечуваної плутанини, яку вона породжує в громадській думці; цього не може не помітити будь-яка неупереджена людина. Через газети люди втратили здатність відрізняти правду від брехні, зникло почуття справедливості, поняття про законність і беззаконня, зло знахабніло, кривда почала говорити мовою справедливості,- одне слово, душа людства стала Аморальною і сліпою.