— Скажи, що ти робиш зі своєю славою? — спитав я,
— Як це, що роблю зі славою?
— Ну, чи носиш її, як митру, на голові, чи на шиї, як золоте руно, чи вона стоїть на твоєму письмовому столі, чи висить у вітальні? Я запитую тебе як людина, котра не має уявлення, що таке слава і що з нею роблять ті, котрі її мають.
— Припустімо, що я її маю, отож відповім тобі так: треба бути людиною з дуже ницими духовними запитами, щоб так звану славу носити на голові, на шиї, ставити її на письмовому столі чи вішати у вітальні. Скажу відверто, спочатку це лестить самолюбству, але тільки духовному парвеню лестощі можуть заповнити життя й замінити решту видів щастя. Інша річ — усвідомлювати, що створене тобою заслуговує на визнання, викликає відгуки, — від цього людина, яка служить суспільству, може діставати задоволення. Невже мене могло б ощасливити, якби хтось у світському салоні з дурною міною сказав: «Ми завдячуємо вам стількома приємними хвилинами!», або, коли я з’їм щось нестравне, якась газета відразу надрукувала б: «Сповіщаємо читачам смутну новину: в нашого видатного X. X. болить живіт». Хіба таке могло б ощасливити мене? Фе, за кого ти мене маєш?
— Послухай, — сказав я. — Я теж не марнославний, але кожен хоче, щоб люди його поважали. Це вроджена потреба. їй-богу, я не пуста людина, та скажу тобі щиро: коли люди помічають у мені якісь здібності, говорять про них, жаліють, що вони марнуються, то, хоч тоді я ще виразніше усвідомлюю свою нікчемність, проте це мені трохи лестить, приносить якусь, хоч і гірку, радість.
— Це так тому, що ти жалієш себе, хоч зрештою маєш для цього достатні підстави. Але ти не перекручуй питання. Я зовсім не збираюсь доводити, що кому-небудь може бути приємно, коли його називають віслюком.
— Таж людська повага йде за славою!
Снятинський дуже жвавий і має звичку під час розмови бігати по кімнаті, сідати на всі стільці й столи, цього разу він сів на підвіконня й відповів:
— Повага? Помиляєшся, мій любий. Ми — дивне суспільство. В нас панує чисто республіканська заздрість. Я пишу комедії, працюю для театру — гаразд! Я став певною мірою відомим — ще краще. Отож ти думаєш, що через ті комедії мені заздритиме лише інший драматург? Зовсім ні! Мені заздритимуть інженер, банківський чиновник, педагог, лікар, залізничний агент, одне слово, люди, які самі ніколи не писали б комедій. Всі вони у стосунках з тобою намагатимуться показати, що, на їхню думку, ти нічого не вартий, а позаочі зневажливо говоритимуть про тебе, навмисне применшуватимуть твої достоїнства, щоб завдяки цьому надати собі більшої ваги. Якщо хтось із них замовив пошити собі сюртук у мого кравця, то при першій-ліпшій нагоді він, знизуючи плечима, скаже: «Снятинський? Велике діло! Він шиє в того ж Пацикевича, що і я!» Отак воно в нас, ось що тягне за собою твоя слава!
— Все ж, мабуть, вона чогось варта, коли люди заради неї ладні скрутити собі в’язи.
Снятинський трошки замислився, потім серйозно сказав!
— В особистому житті слава дечого варта, з неї можна зробити стільчика під ноги коханій жінці.
— Цим висловом ти здобудеш собі нову славу.
Снятинський підбіг до мене й випалив:
— Авжеж, авжеж! Склади лаври в чохол, іди з ними до коханої і скажи їй: «Ось через це люди скручують собі в’язи, це вони вважають щастям, цінують нарівні з багатством, і я його здобув, а зараз став на нього свої лапки!» Якщо ти так зробиш, то тебе кохатимуть усе життя — зрозуміло? Ти хотів знати, чого варта слава — отож тепер знаєш.
Поява дружини Снятинського й Анельки, які збиралися йти в оранжерею, перервала його мову.
У пані Снятинській таки сидить якийсь бісик! Вона прийшла ніби для того, щоб попросити в чоловіка дозволу піти в оранжерею, а коли він дозволив, звелівши їй тепліше вдягтися, вона повернулась до мене і з котячою хитрістю спитала:
— А ви дозволите Анельці?
Те, що Анелька почервоніла по самі вуха, цілком природно, але що я, бувалий чоловік, відточений, мов бритва на різних брусках, у першу мить теж зніяковів, цього не можу собі простити. Однак я із вдаваною сміливістю підійшов до Анельки, підніс до губів її руку й сказав:
— Тут, у Плошові, наказує Анелька, а я перший готовий підкорятися її наказам.
Мені хотілося, щоб ми зі Снятинським теж пішли з ними до оранжереї, але стримався. Я відчував потребу поговорити про Анельку, про моє майбутнє одруження, адже я знав, що Снятинський нарешті зачепить це питання. Я навіть полегшив йому завдання, спитавши, як тільки дами вийшли: