— Леоне! Скоріше до мене!..
Через чверть години він лежав уже в ліжку, а через годину почалась агонія.
24 березня
Я пересвідчився, що людина до останньої хвилини зберігає не тільки всі риси свого характеру, а навіть свої дивацтва. І мій батько навіть у ці урочисто-серйозні хвилини, коли наближалася смерть, був ще ніби задоволений тим, що помилився лікар, а не він, і що його недовір’я до медицини було виправдане. Я слухав, що він говорив в останні години свого життя, і, крім того, читав його думки по обличчю. Було в них усвідомлення важливості хвилини, що надходила, була й цікавість до того, яким буде потойбічний світ; ані найменшого сумніву, що той світ існує, тільки трошки занепокоєності, чи його там добре зустрінуть, і разом з тим якась мимовільна, можна сказати, наївна впевненість, що його все-таки зустрінуть як годиться, а не як першого-ліпшого. Я так умирати не буду, в мене немає таких життєвих засад, які підтримали б мене навіть у смертну годину. Батько прощався з життям, сповнений глибокої віри й каяття, як справжній християнин. Коли він приймав святе причастя, то був умиротворений, наче праведник, таким він і залишиться назавжди в моїй пам’яті.
Яким же вбогим і жалюгідним здається мені мій скептицизм у порівнянні з тією величезною силою віри, яка ще більш владно, ніж любов, торжествує над смертю, і саме в ті хвилини, коли та гасить життя. Після причастя й останнього соборування батько був глибоко зворушений. Він міцно, майже судорожно, схопив мене за руку й не випускав її, наче ще хотів ухопитись за життя. Але не зі страху чи відчаю: він нічого не боявся. Через хвилину я помітив, що його очі, весь час утуплені в мене, стають нерухомі й мутнішають, а лоб вкривається ніби росою. Обличчя його все більше блідло, він кілька разів відкрив рота, наче хапаючи повітря, востаннє глибоко зітхнув і вмер.
Я не був присутнім під час бальзамування, це було понад мої сили, але після бальзамування ні на хвилину не відходив від батька, — побоювався, що коли обряджатимуть його, то будуть поводитися з ним, як з річчю. Який страшний похоронний обряд: катафалки, свічки, ченці зі спущеними на обличчя каптурами, молитовні співи. Й досі у мене в вухах звучать «Anima eius» і «Requiem aeternam»[23]. Від усього цього вів похмурим і страшним духом смерті!
Труну з тілом винесли з церкви Санта Марія Маджіоре — і там я востаннє глянув на рідне прекрасне обличчя. Кампо Санта вже схоже на зелений острів. Весна цього року дуже рання. Цвітуть дерева, а білі мармурові надгробки купаються в сонячному промінні. Який вражаючий сумний контраст: життя, що пробуджується навколо, зелень, сонце, пташиний щебет — і похорон. Натовпи людей ішли аж на кладовище, тому що батько був у Римі відомий своєю благодійністю, так само, як тітка у Варшаві. Але мене дратував цей наплив роззяв, у яких на збуджених обличчях було видно весняний настрій. Натовп, особливо в Італії, з усього влаштовує собі видовисько, — ось і цього разу людей привело сюди не так співчуття, як бажання подивитись на пишний похорон. Людський егоїзм не має меж, я певний, що навіть люди морально й інтелектуально розвинені беруть участь у похороні з підсвідомим відчуттям задоволення, що це нещастя спіткало когось іншого і хоронять не їх.
Тітка приїхала, бо я викликав її телеграмою. Але вона людина глибоко віруюча й дивиться на смерть як на найщасливішу з усіх перемін, тому удар, який спіткав нас, вона сприйняла значно спокійніше, ніж я. Правда, це не перешкодило їй щиро плакати над братовою труною, однак вона зберігала душевний спокій. Потім завела зі мною дуже сердечну й відверту розмову, але я тоді неправильно зрозумів її, про що тепер шкодую. Вона жодним словом не згадала про Анельку, говорила тільки про мою самотність і все вмовляла мене їхати до Плошова, запевняючи, що там мені буде легше пережити моє осиротіння, бо там я знайду люблячі серця, а насамперед її старе серце, яке любить мене найбільше в світі. Я побачив у її словах лише бажання далі сватати мене, а це одразу після батькової смерті здалося мені непристойним, і я дуже розсердився. Не до життя мені зараз, не до освідчень та шлюбів, коли на мене ще падає тінь смерті. Я рішуче, навіть різко відмовився їхати з тіткою. Сказав їй, що збираюсь подорожувати, скоріше всього на Корфу, а потім повернуся на кілька тижнів до Рима, щоб упорядкувати батьківський спадок, і лише після цього приїду до Плошова.