Тітка не наполягала. Відчуваючи, як я тужу, була зі мною ніжніша, ніж будь-коли. Через три дні після похорону вона виїхала до Польщі. Я ж на Корфу не поїхав, подружжя Девісів забрало мене до своєї вілли в Пельї, де я вже перебуваю кілька днів. Чи пані Девіс щира, чи ні,- не знаю і не хочу над цим замислюватись; знаю тільки, що навіть рідна сестра не могла б виявляти до мене стільки співчуття й турботи. Отруєний скептицизмом, я схильний завжди всіх підозрювати, але, якби виявилося, що цього разу я помилився, то я почував би себе дуже винним перед цією жінкою, тому що її доброта до мене безмежна.
26 березня
З моїх вікон видно неймовірну блакить Середземного моря, облямовану на обрії смугами темного сапфіру. Поблизу вілли брижі на воді виблискують, наче вогниста луска, а далі морська гладінь рівна, тиха, наче заколисана. Тут і там біліють латинські вітрила рибальських човнів; раз на день прибуває з Марселя до Генуї пароплав, тягнучи за собою пухнасту китицю диму, що чорніє над морем, як хмара, поки не розійдеться й не розтане. Тут чудово відпочивати. Думки розсіюються, немов той дим між блакиттю неба й моря, і людина живе блаженним рослинним життям. Учора я був дуже стомленим, але сьогодні на повні груди вдихаю свіжий морський вітерець, що залишає в мене на губах вологі крупинки солі. Що не кажи, а Рів’єра — справжнє боже чудо. Уявляю, яка зараз сльота в Плошові, яка темрява і раптові березневі переходи від холоду до тепла, від снігової пороші» що сиплеться з низьких хмар, — до коротких проблисків сонця. А тут небо ясне, безхмарне; морський вітерець, який зараз холодить мені лоба, ніби пестить його; п’янкі пахощі резеди, геліотропа й троянд вливаються у відчинене вікно, піднімаючись із садових клумб, як фіміам із кадильниць. Чарівний край, «де спіють цитрини»! Та й вілла чарівна, бо в ній б все, що могли створити мільйони Девіса й вишуканий смак його дружини. Мене оточують шедеври мистецтва: картини, статуї, незрівнянні керамічні вироби, золоті вироби Бенвенуто. Очі, напоєні красою природи, втішаються мистецтвом і не знають, на чому спочити, аж поки зупиняться на прекрасній язичниці, володарці всіх отих скарбів, єдина релігія якої — краса.
Мені не слід називати її язичницею, бо, повторюю, щиро чи нещиро, вона поділяє зі мною моє горе, старається полегшити його. Ми цілими годинами розмовляємо про мого батька, і я часто бачу в її очах сльози. Помітивши, що музика заспокоює мої розшарпані нерви, вона до пізньої ночі грає мені. Часто я сиджу потемки в своїй кімнаті, бездумно дивлюсь крізь відчинене вікно на вкрите сріблястими брижами море й слухаю ці мелодії, що зливаються з плескотом хвиль, слухаю, аж поки настав забуття, півсон, у якому я забуваю про дійсність і всі її злигодні.
29 березня
Мені не хочеться навіть писати щодня. Разом з пані Девіс читаю «Божественну комедію», точніше, її останню частину. Колись мені більше подобались похмурі, страхітливі картини «Пекла»; а тепер я з насолодою поринаю в світлий туман дантівського «Раю», населеного ще світлішими духами. Часом мені здається, що серед цього сяйва я бачу риси знайомого, дорогого обличчя, тоді туга моя стає майже солодкою. Тільки тепер я посправжньому відчув усю красу дантівського «Раю». Ніде людський дух не розпростер так широко своїх крил, не охопив такого огрому, не запозичив стільки в безконечності, як у цій безсмертній, видатній поемі. Позавчора, вчора й сьогодні ми читали її в човні. Звичайно ми відпливаємо дуже далеко від берега; коли на морі повний штиль, я спускаю вітрило, і ми читаємо, погойдуючись на хвилях, точніше, читає пані Девіс, а я слухаю. Вчора після заходу сонця все небо палало вогнем; вона сиділа навпроти мене й натхненно читала, час від часу зводячи очі, в яких відбивалося світло вечірньої зорі. Коли в цій заграві заходу я сидів у човні, дивився на цю прекрасну жінку й слухав Данте, мені здавалося, що я вже не живу реальним життям.
30 березня
Часом біль, що вже ніби затихав, пробуджується в мені з новою силою. Тоді мені хочеться втекти звідсіля.
31 березня, вілла «Лаура»
Сьогодні я багато думав про Анельку. В мене дивне відчуття, наче нас розділили простори суші і моря. Мені здається, що Плошів розташований десь у гіперборейських країнах, на краю світу. Це одна з тих ілюзій, коли свої суб’єктивні враження сприймаєш як об’єктивну дійсність. Не Анелька далеко від мене, а я все більше віддаляюсь від того Плошовського, в якого раніше всі думки й серце були сповнені нею. Це зовсім не означав, що моє кохання до неї зовсім згасло. Однак, аналізуючи це почуття, я переконуюсь, що воно втратило свій дійовий характер. Ще кілька тижнів тому, кохаючи, я чогось прагнув; а зараз я кохаю, але нічого не хочу. Батькова смерть розрядила напруженість мого почуття. Так само було б, приміром, якби я писав якийсь літературний твір, а сторонні несприятливі обставини відірвали б мене від нього. Та річ не тільки в цьому! Всі струни моєї душі до останнього часу були натягнуті, ніби тятива лука, а зараз під впливом пережитого горя, сильної втоми, під впливом цього чудесного клімату, цього блакитного неба й цього моря, яке заколисує мене, я розслабився. Живу, як уже казав, рослинним життям; відпочиваю, немов безмірно виснажена працею людина, і мене огортає дрімота, наче весь час сиджу в теплій ванні. Ще ніколи не почував я себе менш здатним до яких-небудь дій, навіть гадка про них мені неприємна. Якби я придумував собі девіз, то він був би такий: «Не будіть мене!»